Розділ 4

Таміла підставляє обличчя весняному вітру, присівши на край капота, і нервово гне пальці. Вона сидить тут хвилину, дві, десять, а може, й цілу годину. Уже не розібрати, якщо відверто, хоч і тягне перевірити час на телефоні. Що вона хоче там побачити? Чорноту, що розтікається брудом по райдужках? Вона уже кілька тижнів не бачила денного світла, обличчя мами та Сашкових рук, які обіймають міцно-міцно. Шаповал не з'явився в палаті ні в той день, коли Тамілі знімали пов'язки, ні на наступний. Лисенко провела в лікарні ще два жахливі дні, а Сашко й сьогодні не приїхав. День виписки, який мав стати новою відправною точкою у їхньому житті.

Ніщо не зміниться. Таміла залишиться сліпою до кінця своїх днів, а Сашка вже не буде поряд. І звалювати на його плечі такий тягар вона не має права. Шаповал не заслуговує на безпросвітне життя поряд з людиною, якій потрібна нянька або доглядальниця. Хто завгодно, тільки не той, хто кохатиме її. Лисенко необхідна постійна допомога, а не кохання.

— Таміло, поїхали вже, — клацають передні дверцята машини, і за спиною Таміли лунає неспокійний голос сестри. — Він не прийде.

Таміла заплющує очі, але чорнота не відступає. Темрява стає тільки щільнішою, поглинаючи кожен куточок душі, стираючи кожну іскорку світла. Лисенко перетворюється на крихітний кривавий потік, на оголений нерв. Усе закінчується раптово, але її кінець чомусь затягнувся. Таміла боїться думати про смерть, тому що її родина цього не переживе.

Намагаючись звільнитися від болю, людина прирікає найближчих на вічні страждання. Таміла не хоче гіркої долі для своїх батьків і Тані.

— Сашко не міг пропустити мою виписку, — розгублено бурмотить Таміла. Таня повідомила Шаповалові, що сестру виписують, але так і не отримала відповіді. Тільки гнітюче мовчання, яке отруювало Тамілу зсередини. Вона здригалась від кожного клацання дверей, сподіваючись почути до болю рідний голос. Але крім голосів батьків і Тетяни, Лисенко слухала лише лікарів та медсестер. Саша ніби крізь землю провалився. — Мабуть, щось трапилося.

Таня ляскає дверцятами машини і з роздратованим подихом підступає ближче.

— Хочеш чесно? — кидає сестрі в спину.

Таміла лише опускає голову, стиснувши пальці в кулак. Вона винна лише в тому, що не відпустила Сашка раніше. Неприємне почуття провини утримувало б його на повідку, як песика, але справжнього щастя з Лисенко він уже не відчув би. Тільки рідкісні моменти разом, коли не потрібно замислюватися про потреби та бажання. Ви просто насолоджуєтесь один одним. З Тамілою подібне навряд чи станеться.

Той, хто буде поруч із Тамілою, житиме в страху зачепити її почуття. Це вже не стосунки, а петля на шиї.

— Хочу, — Таміла піднімає очі до неба. Тепер вона не бачить його блакитних фарб. У неї на очах чорний оксамит, який і силоміць не зірвати. Голос Лисенко тремтить, як вогник свічки на вітрі, але найменше вона потребує співчуття сестри.

Таня примощується поруч, і Таміла прислухається до її неспокійного дихання.

— Сашко зробив свій вибір, і тобі треба забути про нього, — Тетяна з силою стискає її плече. — У твоєму житті може з'явитися хтось інший. Той, хто кохатиме по-справжньому і піклуватиметься про тебе.

— Ти натякаєш на того хлопця, який подарував мені квіти? — здивовано хмикає Лисенко, провівши кросівком по асфальту. У неї чомусь усмішка на обличчі з'являється, коли вона згадує того хлопця. Таміла пам'ятає тільки його голос і пишні бутони троянд, що пахнуть п'янко й солодко. — Ти бачила його лише один раз, а я взагалі не зможу побачити.

Горло здавлює грудка сліз, але очі сухі, затуманені. Під прозоро-сірою поволокою тоне порожнеча та біль самотності. Тамілі доведеться змиритися з тим, що вона завжди буде сама. У неї залишаться батьки, сестра, пара друзів, але до серця дорога буде загороджена. Не можна годувати тебе помилковими надіями. Не можна вірити в те, чому не судилося здійснитися.

— Може, в цьому є сенс? — Таня муркоче медовим голоском, щипаючи сестру за бік. Прямо як у школі, коли просила Тамілу прикрити перед батьками, а сама тікала на побачення. Золоті були часи. Тоді родина Лисенків була безмежно щасливою. Зараз Тетяна з останніх сил чіпляється за будь-які ниточки, щоб витягти сестру з дна. Той хлопець, який подарував Тамілі троянди, і справді може увійти до її життя кимось більшим, ніж випадковий перехожий. — Тебе вестиме його голос і вчинки.

Таміла зіскакує з капота і навпомацки рухається до дверцят машини. Вона врізається в чиюсь сильну руку і відступає назад, ледь не втративши рівноваги. Теплі долоні підхоплюють плечі, і заряд струму проходить через все тіло. Вона вже давно не відчувала таких м'яких дотиків.

У грудях повіяло знайомою ніжністю, але перед нею стояв не Сашко.

— Вибачте, що зачепила вас, — Лисенко червоніє, сховавши руки за спину. Так важко сфокусувати погляд, коли відчуваєш запах людини. Жодної риси її обличчя, жодної лінії її тіла. Тільки темрява, що набуває форми в її голосі. Тамілі хотілося якнайшвидше почути голос того, кого вона ледве не збила з ніг. — Я просто не бачу.

— Нічого страшного, — знайомий голос лягає на губи тремтячою прохолодою, і Таміла робить крок назустріч.

Невже це знову він?

— Це знову ти? — Таміла намагається знайти руку, і пальці хлопця стискаються на її зап'ясті. Ледве відчутний дотик, від якого мурашки біжать по хребту. З втратою зору Лисенко стала гостріше відчувати запахи, ловити тонкі інтонації в голосі. Це так незвично. — Я пам'ятаю твій голос.

Хлопець навпроти ніби й зовсім не дихає.

— Не подумай, що я переслідую тебе, — виправдовується він, повільно відпускаючи Тамілину руку.

— Це має саме такий вигляд, — з хитрою посмішкою зауважує Таміла, намацавши долонею плече свого нового знайомого. — Як тебе звати?

— Юр … — хлопець ніби плутається в останніх літерах. — Мене звати Юлій.

Таміла привітно посміхається, але чомусь її охоплюють дивні сумніви. Коли цей юнак торкається до неї, Лисенко відчуває те, що переживала лише з Сашком. Можливо, вона поспішає з висновками, і її новий знайомий зникне назавжди, як і Шаповал. Можливо, їхня зустріч і справді не випадкова.