1

Похорони в селі подія неординарна і доволі печальна. Навіть якщо відпроваджують в останню путь людину стару й одиноку. Незважаючи на похилий вік та самотність в померлого завжди ще знайдуться якісь далекі родичі, поодинокі приятелі-ровесники, чи просто знайомі сусіди, з якими той вітався й спілкувався можливо і не щодень, однак часто та регулярно. Ось такий він сільський реал де кожна смерть викликає в громади як гірке відчуття невідворотної втрати так і щирого смутку за тим кого вже не стало.

Мирон Леонтійович тихо відійшов в потойбіччя рано-вранці. Чоловік тільки-но прокинувся і збирався як звично викурити свою першу сигарету, як серце боляче стиснулося і весь світ навколо невблаганно занурився в мертв’яну темінь. Так його й знайшли аж в полуденну годину теплого сонячного дня. Старий сидів на ослоні з похиленою головою спершись спиною до стіни. В руках стискав непідпалену сигарету, очі були вибалушені мов у камбали, з напіввідкритого рота протягнулася тоненька цівка вже засохлої крові.

Серед сусідів покійного відразу виникло закономірне питання – хто ж буде займатися похоронами Мирона Леонтійовича. Єдина близька людина для чоловіка, прийомна донька Людмила, вже кілька років мешкала за кордоном і як зв’язатися з нею ніхто достеменно не знав. Більше родичів у померлого не було, а всі інші нечисельні друзі-приятелі були такими самими старезними та немічними як і він сам. Насуплений сільський староста напружено чухав свою чуприну подумки підраховуючи в яку копійчину влетить похованням померлого для скромного бюджету його сільради. Та інакшого виходу не було, громада не могла залишитися байдужою в цій ситуації.

Поки сусіди прибирали захаращені сміттям обійстя і хату Мирона Леонтійовича, війт вирішив навідатися до старожилки села баби Параски, щоб у неї розпитати про минуле покійника. Сам він був чоловіком порівняно молодим, немісцевим і не надто обізнаним в тому що відбувалося тут багато десятиліть тому. Цілком можливо, що вдасться віднайти інших родичів діда, які якщо і не розділять витрати на сам похорон, то хоч віддадуть останню шану померлому.

Бабу Параску староста віднайшов на подвір’ї її. Стара стояла згорблена спершись на дерев’яну коцюбу і годувала курей.

– Дай Боже вам щастя, бабуню! – чемно привітався війт.

– І тобі доброго здоров’ячка, синку! – відповіла стара і підозріливо зиркнула на сільського очільника.

– Маю до вас одну невеличку справу, – промовив староста витираючи чомусь враз спітнілого лоба.

– Яку саме? – запитала старожилка села і в її погляді з’явилися полиски занепокоєння.

– Хочу поговорити з вами про покійного Мирона Леонтійовича, – заспокійливим голосом чоловік.

– А що про нього говорити? – полегшено зітхнула баба Параска. – Помер вже він, земля пухом, як то кажуть.

– Це так, але хотілось би довідатися про його минуле, – обережно почав свої розпитування війт і відразу пояснив свою цікавість. – Вам же відомо, що я нетутешній і не знаю що і як відбувалося колись в селі. Можливо покійник, в далекому минулому, заслужив якоїсь особливої шани зі сторони представників місцевого самоврядування.

– Хто? Мирко заслужив на якусь особливу шану? – презирливо пирхнула стара і скрививши помережене зморшками обличчя в зневажливій гримасі додала. – Та він як був тоді безпутнім бевзем, таким і залишився на все своє подальше життя.

– Це ж як так? – заінтриговано поспитався сільський староста.

Баба Параска викинула останню жменьку зерна своїм пернатим і неспішно пошкутильгала до лавки яку від пекучого сонця захищала розлогі крона двох вишень. Зірвавши кілька великих стиглих ягід стара запропонувала їх своєму співрозмовнику:

– Пригощайся.

– Дякую, але я не люблю вишень, – чемно подякував війт і пояснив свою відмову. – Надто вони кислючі на смак.

– От, от – іронічно скривила тонкі губи жінка. – Таке саме кислюче життя було і у Мирка. Взагалі то він як і ти – не місцевий. Його мати була вчителькою, яку прислали в наше село, ще коли я сама сиділа за шкільною партою. Звідки була родом і де знаходилася її попередня домівка вже й не пригадаю, пам’ятаю лише суворий погляд і кам’яне обличчя коли вона вела свої уроки у нашому класі.

В село жінка приїхала не одна, а з маленьким синочком якого звали Мирон. Сільські звичаї тоді були не рівня теперішнім. Молода жінка з дитиною і без чоловіка могла викликати тут тільки зневагу та презирство в оточуючих. Відкрито ніхто з сельчан вчительку не осуджував, проте вистачало тих зверхніх поглядів та перешіптувань за її спиною, щоб дати зрозуміти яке у місцевих до неї ставлення. Не дивно що мама Мирка мало з ким спілкувалася і практично ні з ким не приятелювала в селі. Вона була відлюдьком і так само виховувала свого сина. Хоча, якщо бути відвертою, то Мирко був не тільки копією своє матусі, дещо він взяв і від свого батька якого ніхто з нас ніколи не бачив.

– Як так? – заінтриговано поцікавився сільський очільник.

– А ось так. Досягнувши тих років коли починається пора кавалерки хлопець швидко проявив свою сутність. Користуючись вродливою зовнішністю парубок завиграшки замакітрював голови довірливих дівчат солодкими обіцянками. Скільки спокусилося на його слова вже й не скажу, знаю тільки що кінець завжди був один і той самий. Натішившись наївністю своєї чергової жертви юнак залишав її так би мовити коло розбитого корита. Незабаром вся сільська молодь знала – Мирко несерйозна і безвідповідальна людина, слова якої краще не брати до уваги і пропускати повз вуха.