Глава 1

- Я ще раз повторюю, наше видавництво не зацікавлене у Вашому романі. Ми не бачимо в ньому перспектив. Ви, напевне, думали, що якщо вломитесь у мій кабінет, то він стане автоматично набагато кращим, але я Вас розчарую, вердикт залишиться незмінним, – сухо проговорив головний редактор, цей повненький чоловік, який сидів за столом.

- Але в чому причина? Що з моїм романом не так? – продовжував допитуватися Алекс, не зважаючи на те, що чоловік вже явно показав йому на двері. Його зеленуваті очі знову уставились на головного редактора, не просто благаючи, а вже вимагаючи відповіді.

- Відверто кажучи, Ваш роман – це графоманське сміття, так що, якщо колись пощастить написати щось краще, можете ще раз спробувати удачу, хоча, зважаючи на Ваш талант – це буде велике диво. У будь-якому разі, я не бачу сенсу далі продовжувати розмову, – відрізав головний редактор. Схоже було, що питання Алекса і взагалі його присутність почали дратувати чоловіка, тому він вирішив, що саме такими словами зможе якомога швидше спекатися від юнака. Він махнув головою до охоронця, який вже деякий час стояв з Алексом, щоб нарешті вивів його.

Вже будучи за дверима видавництва, Алекс ще раз відкрив свою товсту чорну папку та поглянув на роздрукований рукопис. Порив вітру, який скуйовдив його біляве волосся, здійняв верхні аркуші догори, і вони розлетілися навколо, уславши асфальт, мов розбиті дрізки всіх його сподівань та мрій. Це був кінець. Його історії не судилося отримати щасливий фінал, тому він змушений був повертатися додому, до свого рідного міста з гірким присмаком поразки.

Забігши на знімну квартиру та зібравши всі свої речі, які помістилися в спортивну сумку, Алекс вирушив на залізничний вокзал. Стукіт коліс швидкісного потяга віддаляв його все далі, ніби спускав з небес на землю, доки на обрії не замаячила станція Полтава-Київська. Полтава, порівняно з іншими набагато більшими містами, зустрічала всіх гостей населеного пункту тихою безтурботністю і трішечки сонним колоритом, хоча це було тільки на перший погляд. Як і скрізь, тут буяло життя, яке переплітало в собі провінційну легковажність з суворістю, яка притаманна столиці.

Алекс був радий нарешті покинути вагон, так як, чесно кажучи, вже засидівся. Він вийшов на вулицю і, незважаючи на те, що це було не краще місце, щоб насолодитися чистим повітрям, вдихнув на повні груди, ніби хотів відчути аромат свободи після цієї консервної бляшанки, як раптом його за футболку схопила якась стара. Це сталося настільки зненацька, що юнак аж закашлявся, видихаючи це ж саме повітря.

- Він іде за тобою, і коли на небі гляне кривавий місяць, ти станеш суддею всього людства, тому краще тобі загинути, інакше можуть загинути всі інші. Зупиніть його, інакше він може погубити нас всіх! Через нього ми всі помремо! Він буде повинен у цьому. Він має померти! – просичала бабуся спочатку тихо, а потім почала кричати на все горло. Від її шаленіючих очей та моторошних криків Алексу стало не по собі. Він хотів відштовхнути стару і якомога хутчіш сховатися від цього всього балагану, але зморшкуваті руки бабусі тримали його напрочуд міцно, ніби вона ладна була витратити всі свої останні сили, лише б не дати йому зникнути. На щастя, весь той ґвалт, який зчинився, привернув увагу жінки. Вона підбігла до бабусі, і якось їй вдалося її заспокоїти. Очевидно, це була донька, яка не впильнувала свою матір.

- Пробачте. Через старість у неї почалися розумові проблеми, але до цього вона не проявляла агресії. Я не знаю, що на неї найшло. У будь якому разі, пробачте, – швидко пролепетала донька.

- Нічого страшного, – розгублено мовив Алекс, та, отряхнувши футболку, подався геть, щоб раптом  не стався рецидив. На душі й так коти шкребли, та ще й цей випадок вибив юнака остаточно з колії. Чомусь йому тепер пригадалася його власна матір. Він уявляв, як потрапить їй на очі, так нічого й не досягнувши, і відчував себе ще більшим невдахою. Ноги підкошувалися, тому він не насмілився відразу відправитись додому, не насмілився показатися перед нею, а вирішив притупити боягузтво алкоголем.

Надворі було близько шостої години вечора цього травневого теплого, навіть спекотного дня, і його пригоди тільки починалися. Змінивши декілька відповідних закладів, Алекс навіть не встиг отямитися, як вже стемніло, і він з пляшкою в паперовому пакеті сидів біля пам’ятника М.В. Гоголя, будучи добряче напідпитку.

- І що ти на мене так дивишся? Так, трішки випив, з ким не буває? Ой, не починай. Тільки не потрібно мене повчати. Тобі легко говорити. Ти у нас такий відомий. Ось, тобі навіть пам’ятник побудували. Мабуть, добре купатися в промінні слави. А що робити простим смертним? Що ти кажеш? Кажеш, що тобі теж це прийшло не відразу. Тобі легко говорити. У тебе був талант. А як мені сказали, талантом у мене тут і не пахне, так що залишиться тільки одне, – Алекс демонстративно відсьорбнув з пляшки і продовжив далі вести п’яні теревені з пам’ятником, незважаючи на те, що його язик вже добряче заплітався. – До речі, може теж будеш. Ну, як хочеш. Говориш, не здаватися, інакше вийде, що все, що говорив той чоловік – це правда. І що? Можливо, він мав рацію. Не потрібно тільки оці пафосні слова, що слід рухатися тільки вперед, незважаючи ні на що. Я ситий ними по горло. Якщо такий розумний, то вкажи мені шлях. Мовчиш. Ну і мовчи собі, коли нічого сказати. Мабуть, ти теж у глибині душі зараз тільки насміхаєшся наді мною.

Алекс приставив горловину до своїх вуст, але звідти вже нічого не текло. Пляшка спорожніла. Він обережно поставив її в урну, коли побачив, як паперовий літачок, який невідомо звідки з’явився, приземлився неподалік від нього. Юнак з цікавістю розгорнув його. Там було доволі дивне послання: «Світ, в якому ти зможеш розкрити весь свій потенціал, чекає на тебе. Якщо ти згоден перейти, залиш свій підпис, і двері в новий світ відкриються для тебе».