41. Андрій 

Коли мене вже виписували з лікарні,  я трохи нервував. Не знаю, чому, певно, боявся, що все ж все, що говорила Саша під тиском ситуації, вона забере назад. Ну, не прямо вголос забере, але між нами виросте нарпуга, чи щось таке. Чомусь я дуже переживав через це. Або, що ще гірше, вона тепер завжди буде дивитись на мене зі співчуттям. Цього я тим паче не хотів. 

Я спеціально вийшов не в обід, а під вечір, не знаю, чомусь мені здалось, що так буде легше. Що якщо між нами буде незручність, ми просто розійдемось по своїх кімнатах і все. 

Мене забирала охорона, а Саша і Настя чекали вдома.

Коли ми підʼїхали, я ще якусь секунду сидів в машині. Було важливо, щоб Настя не помітила мої перевʼязки на плечі, ну, Саша привезла мені правильний одяг, який мав це приховати. Медсестра мала ходити до мене зранку і ввечері і все тримати на контролі, міняти перевʼязки і робити ще деякі уколи. 

Я вийшов з машини і пішов до дверей, коли зайшов всередину, то Настя, яка, мабуть, побачила мене з вікна, побігла назустріч і міцно обійняла, пригорнувшись до мене:

 — Тату! Ти повернувся! — вигукнула вона. — Я так скучила за тобою! 

— Я теж скучив за тобою, сонечко, — я теж обійняв її. — Правда, піднімати тебе поки що не можу, вибач. 

 — Тобі боляче? — вона одразу розімкнула обійми. — Вибач, я забула, що тобі розрізали живіт. А ти покажеш мені те місце? 

— Ні, мила, не покажу, це некрасиво, там нема що дивитись. І хай заживає вже спокійно. Мені вже майже не боляче. Головне, що все вже позаду, чи не так? — я усміхнувся.

 — Ну добре, — Настя виглядала трохи розчарованою. — А я вирішила, що стану лікарем, коли підросту! Теж буду робити людям операції! 

 — На лікаря треба довго вчитися. — сказала Саша, що саме підійшла до нас. — Але якщо в тебе буде бажання і сила волі, то авжеж, ти можеш стати хірургом. 

  — Скільки довго? — замислилась Настя. — Десять років?

 — Ну наче в медуніверситеті вчаться шість років, а потім ще довго стажуються, — сказала Саша. — Ну тобто, продовжують вчитися вже в лікарні, у досвідчених медиків…

— Ну це вже майже як бути лікарем, а не сидіти з книжками, — зауважила мала. — Тож думаю, я впораюсь, це має бути цікаво!...

*** 

Ми повечеряли всі разом, а потім увімкнули мультфільм для сімейного перегляду. Десь о девʼятій Настя вже заснула прямо між нами з Сашею, ми всі втрьох якраз сиділи на дивані. 

— Зараз попрошу охоронця її віднести, — сказав я неголосно. — Блін, почуваюсь якимось калікою через це поранення. 

 — Нічого страшного, пройде трохи часу, і ти відновишся, — усміхнулась Саша. — Головне, що ти удома, з нами…

— І все одно, мені не подобається це, — буркнув я. Дістав мобільний і викликав охоронця. Вже за мить він був тут і забрав Настю. Коли він вже спустився і вийшов на свій пост, я встав з дивану і поглянув на Сашу. — Що ж, піду спати. 

 — Провести тебе? — неголосно запитала вона. 

— Ну, нам по дорозі, в принципі, — я знизав плечима. — Ходімо. 

Йти в принципі було не дуже важко, поранення було не дуже серйозним, мені не пошкодили органів, тому все обійшлось. Коли ми вже дійшли до коридору другого поверху, між нашими спальнями, Саша сказала:

 — Ти не думай, те, що я тобі казала тоді. в лікарні — це правда. Я дійсно кохаю тебе…

— Я знаю, що подобаюсь тобі. Ну, але ти не маєш зізнаватись в коханні. Це просто адреналін, так буває. Краще казати такі речі достатньо зважено… 

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!