39. Андрій

Я вижив, хоч і думав, що помру. Все було трохи як в тумані деякий час, певно, це був ефект від наркозу, але поступово ставало трохи краще і я нарешті відчув себе живим, а не десь на межі. Дія препаратів пригнічувала біль, тож я почувався цілком непогано. 

І майже одразу після того, як лікар мене оглянув, до мене пустили Сашу. Вона виглядала схвильованою, очі підозріло блищали, ніби вона от-от заплаче.

Саша сіла на край ліжка і стиснула мою долоню в своїй. 

 — Я ніколи тебе не покину, — прошепотіла вона. — Але й ти мене не кидай, добре?  

— Пробач, — я теж трохи стис її долоню в своїй, але сил було мало. — Ти була в небезпеці через мене. Через мій егоїзм. Мені дуже шкода. І ти не зобовʼязана бути зі мною… Це дійсно небезпечно, ти ж бачиш. 

 — Я кохаю тебе, — сказала Саша, усміхнувшись. — І мені плювати на небезпеку…

Я не очікував почути зізнання. Не знав, наскільки воно справжнє. Ні, я не підозрював Сашу в якомусь обмані, просто адреналін всі емоції розкручував на максимум, я знав це. 

Тому можливо ці її висновки про почуття до мене були поспішними. А може, я просто боявся довіритись цим словам, не знаю.

І все ж в своїх власних почуттях до неї я був на сто відсотків впевнений. 

— І я кохаю тебе, — сказав я неголосно. Серце одразу забилось частіше, коли я це сказав. Я і раніше проявляв інтерес до неї, але ці слова… Це були не просто слова. 

 — Я боялася зізнатися в цьому навіть самій собі, — неголосно промовила вона, її щоки ледь зарум’янилися. — Але зараз, коли я боялася втратити тебе, цей страх минув. Я не хочу більше відкладати життя на потім, хочу бути щасливою, і щоб ти теж був щасливим…

— Я дуже переживаю за твою безпеку, — я підтягнув її долоню до своїх губ і поцілував.  

 — Що мені може загрожувати? У тебе надійна охорона, — безтурботно усміхнулась Саша. 

— Отака куля могла потрапити в тебе, ти ж це розумієш, навіть якби цілились в мене. Ще не раз може відбутись щось подібне. 

 — Все наше життя — це суцільний ризик, — відмахнулась вона. — Ми можемо щодня потрапити під машину. зустрітися з якимось психом, нам може на голову впасти бурулька… Але ж ми не замикаємось в чотирьох стінах, а продовжуємо жити і ходити скрізь…

Я розумів, що в чомусь вона мала рацію. І все ж це був максималізм, хоч вона вже і не була зовсім дівчинкою, але це точно був він.

— Скільки часу я пролежав? Як Настя?

 — Близько п’яти годин, — сказала вона. — Я поїду до Насті, а потім вдень ми можемо разом провідати тебе. Хочеш щось смачненького? Що тобі привезти з дому? 

— Вони пробили машину бронебійними кулями, — я зітхнув. — Треба поміняти транспорт. Вам небезпечно виїжджати з дому зайвий раз зараз. А бронь на всіх машинах у мене була однакова. Поки вони не знайдуть більш безпечну тачку, ви не можете рухатись містом. Я зараз дам розпорядження. 

 — Добре, як скажеш, — вона зітхнула. — Одужуй швидше, ми будемо чекати на тебе. За Настю не хвилюйся, я подбаю про неї.  Скажу, що ти захворів і тебе поклали в лікарню. 

— Дякую тобі… — я знову торкнувся губами її долоні. 

В цю мить я думав, що все найгірше вже позаду. Треба було просто знайти нападника і знешкодити. Тоді Саша і Настя будуть в безпеці… 

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!