36. Олександра

Слова Насті дуже зворушили мене. Схоже, і Андрій теж був схвильований. Він дуже любив свою доньку, але чи не образиться на мене, за те, що дала малій обіцянку, не спитавши в нього, що він про це думає? 

 — Я хочу, щоб ви одружилися з татом, — раптом заявила Настя, поглянувши спершгу на мене. потім на Андрія. — Тату. ти зробиш Саші пропозицію?

Андрій аж поперхнувся.

— Ну, ми поки що навіть не зустрічаємось. Хоч у нас і було побачення, та далі ми не зустрічались… — він поглянув на мене. — Зустрічаються і одружуються тільки коли все взаємно… 

— Але у вас же все взаємно, правда? — вона дивилася на Андрія з таким благальним виразом на обличчі, що я мимоволі усміхнулась. 

— Ну… — Андрій замислився. — Саша мені подобається. Але це не означає, що я обовʼязково маю подобатись їй, саме як чоловік. Вона сказала, що не хоче зі мною зустрічатись. 

Я була вже готова сказати, що не проти зустрічатися з ним, але мене ніби щось зупинило. Хоч мене й тягнуло до Андрія. та я боялася, що ще не пробачила його повністю. Тому я сказала:

 — Мені потрібно ще трохи часу, зважити всі “за” і “проти”...

Я побачила, що коли я сказала ці слова, Андрій опустив погляд. 

Поки ми розмовляли, я побачила, що Настю почало хилити в сон. День був насиченим, і вона втомилась. Ще хвилина — і дівчинка спала, схилившись на спинку дивану. 

 — Може, відвеземо її додому? — пошепки запитала я в Андрія. 

— Зараз попрошу охоронця, — він кивнув і переплів наші пальці.  — Побудемо з тобою тут ще трохи? Так, знаю, ти не погодилась ще зі мною зустрічатись. Але принаймні ми можемо просто посидіти тут вдвох?

 — Так, давай посидимо, — усміхнулась я. 

— Знаєш, коли ми з тобою разом, я ніби знову почуваюсь живим, — раптом сказав Андрій. — Думав, що вже забув це відчуття. Життя стало якимось цілісним, повноцінним, коли ти зʼявилась в нашому домі. Настя теж це відчуває, не тільки я.

 — Я теж зараз ніби знову відчула себе живою, — сказала я. — Після смерті свого хлопця довгий час була в депресії, і тільки зараз розумію. що потроху оживаю…

— Радий це чути, — Андрій усміхнувся. — Мені подобається, коли ти задоволена, коли усміхаєшся, — він трохи стис мою долоню в своїй. — Я б хотів зробити тебе щасливішою, ніж ти зараз, щось таке. Ну… Я не поет… Певно, це прозвучало якось дивно?

 — Чому ж, це не дивно, а навпаки, зворушливо, —  усміхнулась я. — Коли я побачила тебе вперше, то думала, що ти цинічна і можливо навіть жорстка людина. Але тепер я роздивилася, яка добра в тебе душа. І хай всього не висловити словами, це відчувається в поглядах, у жестах… Я теж не суперовий оратор…

Чомусь образ Тимура все віддалявся від мене. Неначе тільки зараз я змогла його відпустити, і мені стало так спокійно…

 — Поїдемо додому? — тихо спитала в Андрія. 

— Так, поїхали, — він усміхнувся. — Я дуже радий, що ти не думаєш про мене погано. Зазвичай мені все одно хто і що про мене думає. Але тільки не в цьому випадку… Я дуже хочу подобатись тобі і як людина теж… 

***

Ми сіли до машини, продовжуючи триматися за руки, яку підлітки.  Я почувалася схвильованою. думала, що буде. коли ми приїдемо додому? Може, Андрій поцілує мене? Або навіть  відбудеться щось більше?

Перебуваючи в полоні своєї уяви, я з запізненням почула звук пострілу і брязкіт скла, що розліталося на друзки. Водій прискорив хід автівки, тепер ми мчали так, що за вікном усе зливалося в розпливчасту масу. 

А я поглянула на Андрія і побачила, що він напівлежить на сидінні, заплющивши очі, а на його грудях розпливається червона пляма…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!