35. Андрій 

Саша виглядала якоюсь напруженою всю дорогу. Дивно, сама хотіла зі мною поїхати, а тепер сиділа, як на голках.

З іншого боку, може вона і не хотіла бути саме зі мною. Може просто хотіла кудись вивести Настю.

Все ж, Саша дуже привʼязалась до Насті. 

Мала ж навпаки була в передчутті вечері в кафе. Ну, якщо бути точнішим, це був ресторан з окремими кабінками. Я дуже переживав за безпеку цього роазу, і тому передбачив просто усі можливі нюанси. А ще роззосередив охоронців по території ресторану.

Настя вже ніяк не могла нічого вчудити. 

Це був французький сімейний ресторанчик, який мав ось-ось отримати справжню мішленівську зірку. Його заснував француз, який вже багато років тому покохав українку і продукти нашої країни. Він був ресторатором в Провансі, але залишив бізнес своєму старшому синові і вирішив повністю переїхати до України. Тут він заснував цей ресторан, який зараз був зразком для всіх ресторанів Києва. 

Кабінку ми забронювали, вона була доволі просторою. Страви нам також подали щойно ми прийшли. Так, я не хотів очікувати тут навіть пари зайвих хвилин, я все ще був напружений. 

Але Настя разом з Сашею поступово розслабляли мене. Зокрема, Настя своїми кумедними запитаннями: 

— А тут у меню є лапи жаб, вони смачні?

— Схожі на курку, мариновану в рибі. Або рибу, мариновану в курці, — відповів я замислено. — Хоча ні, все ж, на курку, мариновану в рибі, — я усміхнувся і мигцем поглянув на Сашу. 

 — Цікаве порівняння, — сказала Саша і усміхнулась. — Аж самій захотілося спробувати! 

— Ну, ми можемо замовити ще і лапки. У нас тут вже є фондю, моє улюблене, два види. Одне сирне, а інше, щоб смажити в олії мʼясо. Оце друге вважається класичним варіантом, — сказав я. Мені подобалось дивитись на Сашу. Хоч я і розумів, що між нами нічого не може бути, я все одно не міг відвести від неї погляду. Певно, я дійсно закохався. 

 — Давай замовимо і будемо смажити лапки! — вигукнула Настя. — Тату, а ти так дивишся на Сашу, ніби вона твоя наречена! 

Я перевів погляд з Саші на малу і назад. Коли наші з Сашею погляди після цієї фрази зустрілись, вона. здається. зніяковіла.

 — Так, я теж за те, щоб посмажити лапки. — усміхнулась Саша. 

— Тоді будемо смажити лапки, — я усміхнувся…

Вечір проходив добре. Мені давно не було так добре і затишно. Все ж, навіть коли я просто був поруч з Сашею, все було якось інакше. Вона була дуже особливою для мене. Я не думав, що після матері Насті зможу ще в когось так сильно закохатись. Але це сталось. 

— Ми як родина, — продовжила тим часом Настя. — Сашо, знаєш, я не дуже памʼятаю маму, але… Здається, вона мала б бути такою, як ти. 

Саша схвильовано поглянула на неї. 

 — Якби в мене була донька, — тихо сказала вона. — То я теж хотіла б, щоб вона була такою як ти, Настю… Вірніше, я була б не проти, щоб ти була моєю донькою…

Я зітхнув. Авжеж, Насті вона не могла сказати іншого, Настя просто дитина. 

— Правда? — Настя зіскочила зі стільця і обійняла Сашу. — Правда-правда? 

— Так, — Саша кивнула і теж обійняла її. — Я тебе дуже полюбила. Коли я подумала, що маю піти від вас, мені було сумно…

— Не йди, будь ласка… Ніколи не йди. Я не хочу, щоб ти йшла… — Настя ще дужче обійняла Сашу. 

 — Не піду, авжеж. Все буде добре, — сказала Саша дуже тихо, бігцем поглянувши на мене. Певно, боялася, що я розсерджуся через ці слова…

Треба буде поговорити з нею вдома і розібратись, що ми робимо далі… 

Гортайте далі, там продовження --------->