34. Олександра

Я відчувала полегшення від того, що поки що Андрій відмовився від тієї ідеї з пошуком нянь. Все-таки спроба замаху змусила добряче понервувати. 

— Може сходимо кудись разом, в якусь кафешку? — сказала я.  — Поїмо морозива…

— Ура! Я хочу, дуже! Тату, ну будь ласка! — Настя смикала Андрія за піджак, коли казала це.

— Ви забули, чим закінчилась наша попередня вилазка в місто? — Андрій зітхнув. — Настю, ми тоді дуже переживали.

— Настя більше не буде втікати, — я обійняла дівчинку за плечі. — Обіцяю більше ніколи не залишати її саму. Ну крім тих моментів, коли ми вдома..

— Добре. Але Настю, ти весь час з нами, — Андрій поглянув на доньку. — А якщо щось ще викинеш, як тоді, більше ми не виходитимемо з дому взагалі, сподіваюсь, ти це розумієш? Я надто сильно боюсь за тебе, щоб так ризикувати, коли ти не слухаєшся.

— Так, обіцяю не відходити від вас ні на крок! — вигукнула Настя. — Я знаю, що ти через це хотів вигнати Сашу, тому буду завжди слухатися, тільки хай вона не йде! 

— Ну, якщо ти обіцяєш, добре, поїдемо, — кивнув Андрій. Другу частину про те, щоб я не йшла, він не прокоментував. 

 — Тоді я пішла перевдягатися! — сказала Настя і помчала вгору по сходах. 

Ми з Андрієм поглянули одне на одного.

— Поліція повідомить тобі, хто була та дівчина і яку причину замаху вона назвала? 

— Мої люди самі її також перевірятимуть. Навіть якщо від копів не буде толку, мої люди все дізнаються, — Андрій зітхнув. — Дякую тобі, що врятувала мене. Знову. 

— Мені страшно, що з тобою ще щось може трапитись, — я зітхнула. — Цього разу обійшлося, а наступного? Раптом тебе поранять? 

— Я посилю перевірки людей. І посилю охорону. Настя має бути в повній безпеці. Щодо мене… Ну, такі вже мінуси від моєї роботи, — зітхнув Андрій. 

— Може, є сенс зайнятися чимось безпечнішим? — зітхнула я. 

— Я роблю хорошу справу, що б ти там не думала, — відповів Андрій. — І не те щоб вона така вже небезпечна. В основному мій напрямок — ІТ, хай і не той білий і пухнастий. 

— Я думаю, саме за ці “покарання” тебе хочуть вбити… Бо багато людей займаються IT, іживуть собі спокійно…

— Якщо я не робитиму цього, хто робитиме? У поліції немає такої влади. Вони не можуть зробити, що треба, — насупився Андрій. — Поліція сама ще ті злочинці… — він підтис губи. — Один з них вбив мою дружину. 

 — Ти не розповідав мені, як  це сталося, — я відчула, що моє серце забилося швидше.  — Невже саме поліцейський її вбив?

— Так, саме поліцейський. Аварія сталась через нього. Він кудись поспішав, гад, поїхав на жовтий, перевищив швидкість. І все сталось, як сталось. Не хочу про це говорити, — Андрій відвів погляд. — Починаю завжди злитися, коли це згадую. 

— Але ж це була просто випадковість. Якби за кермом був, наприклад, лікар чи вчитель. ти б не зненавидів усіх представників цієї професії?

— Поліція нічого не зробила толком. Вона ніколи нічого не робить. Ще й приносять шкоду. То чому я маю їм довіряти покарання злочинців? Я не довіряю їм. Хочеш щось зробити добре — зроби сам. Отакий мій девіз. 

 — Хм, але всі можуть помилятися, раптом замість злочинця постраждає невинна людина? 

— Я все перевіряю. Невинна людина не постраждає, я роблю все, щоб цьому запобігти.

Я зітхнула, подумавши, що буде, якщо він раптом зізнається мою справжню історію… Але я сама зробила цей вибір…

***

Ми зібрались і сіли в автівку, щоб їхати в кафе.  Настя була дуже рада, весь час сміялась, базікала, і Андрій теж трохи розслабився. 

Але я помітила, що за нами їде одна і та ж автівка, не відриваючись дуже сильно, і в мене виникла підозра, що за нами хтось стежить…

Гортайте далі, там продовження --------->