32. Олександра

Я стояла  під  дверима кабінету і вже рахувала хвилини до завершення цієї останньої співбесіди. 

Аж раптом у кабінеті почало відбуватися щось дивне.

— Прийшов час тобі заплатити за все! — сказала дівчина, і в мене на мить зупинилося серце. Я забігла до кабінету і вдарила її по руці, вибивши пістолет, він відлетів убік. 

Вона спробувала схопити його знов, але Андрій був швидшим і підібрав його першим, а потім направив на дівчину.

— Стояти і не рухатись! Сашо, стій там, — це вже було до мене. Вільною рукою він дістав з кишені мобільний і приклав його до вуха. — Охороно! Негайно до мого кабінету! 

Вже за мить до кабінету забігли охоронці і  схопили нападницю.

— Що з нею робити? — запитав голова охорони. 

— Викликайте копів, хай розбираються, — Андрій знизав плечима. 

 — Добре, — він кивнув і став набирати “103”. 

Тим часом я підійшла до Андрія. 

 — Ти як? — запитала схзвильовано. 

— Ти знову врятувала моє життя, — він зазирнув мені в очі. — Але це було надто небезпечно. Я б не пробачив собі, якби ти постраждала. 

 — У мене не було часу на роздуми, — я знизала плечима. — Але добре, що все закінчилось благополучно. 

— Певно, цих дівчат я відсію всіх, — скзаав я врешті-решт охоронцю, який якраз виводив дівчину. — Перевірка була заслабкою. 

 — Невже хочеш почати все це спочатку? — здається, мої нерви здали, і я відчула, що мої очі наповнюються сльозами. — Краще я піду прямо зараз! 

— Що трапилось? — Андрій вражено поглянув на мене, він, певно, не очікував, що я ось-ось розревусь. Підійшов до мене і торкнувся долонями плечей. — Ти все ж злякалась? Мені шкода, правда... 

 — Вибач, — я зітхнула. — Просто перенервувала. Всі ці дівчата з їхніми “додатковими послугами”... Краще тобі спершу звільнити мене, а вже потім шукати нову няню…

— Повір, якби я знав, що це буде небезпечно, я б ні тебе, ні Настю в домі не лишив, — він зазирнув мені в очі. Схоже, він все ще не розумів, що я маю на увазі, і думав, що це просто небезпечно і мені страшно.

 — Все нормально, забий, — сказала я, вже взявши себе в руки. — Я піду до Насті. Сподіваюся, поліція розбереться. Може, ця дівчина просто психічно хвора. Та й пістолет, здається, в неї був іграшковий…

— Ні, це не іграшковий, — Андрій похитав головою. — Це спеціальний пластиковий одноразовий, щоб обійти металошукач. Я його одразу впізнав. Мої люди такі теж мають про всяк випадок, якщо в них заберуть основну зброю, ця може сильно виручити, хоч вона і не така зручна.

 — Ясно… Тоді. значить, це кілерка? Бо навряд чи звичайна людина дістала б таку зброю…

— Так, скоріш за все її найняли. Але в неї явно були і свої мотиви. Тож може вона не суперпрофі, але схоже з цієї сфери. 

— Ну, в тебе ворогів вистачає, так що все може бути… Мабуть надалі перед співбесідою хай охоронці їх обшукують…

— Так, металодетектору, як виявилось, недостатньо, — кивнув Андрій. — Знаєш, мене жодна з них не зацікавила. Ні як няня, ні як жінка. Всі якісь не такі. 

 — Ну, нічого, можливо ще знайдеш таку, яка тебе зацікавить як няня і жінка, — сказала я, відчуваючи, як емоції знову піднімаються всередині мене. Я ледве трималася, щоб не нагрубити йому, крикнути, невже він не розуміє, як мені погано від усього цього, а він ще й олії в вогонь підливає своїми словами…

Гортайте далі, там продовження --------->