27. Андрій 

Я не очікував подібного. Не знав, що Саші довелось пережити щось настільки важке. 

Зрозумів, наскільки ж дрібними були мої власні проблеми зараз. Її коханий, людина, яку вона кохала і яка кохала її, загинув. Авжеж, однієї моєї репліки про те, що він би хотів, щоб Саша була щасливою, не могло вистачити, щоб вона через це переступила.

Навпаки, здається, я довів її до ще більшої істерики. 

Я пригорнув Сашу до себе, хотілось забрати цей її біль, але вона майже одразу трохи відсторонилась: 

 — Вибач, — прошепотіла вона. — Я піду до себе…

 — Ти ні в чому не винна, чуєш? — сказав я так само неголосно, зазираючи їй в очі. — Я… — зараз точно був не час і не місце для зізнань в коханні. Але чомусь мені хотілось сказати саме ту фразу. Та все ж я себе стримав. — Я просто буду поруч, добре, як друг.

— Дякую, — пробурмотіла Саша. — Ти дуже хороший, Андрію…

Я відпустив її і відсторонився. 

Не треба сприймати її слова, як щось більше. Треба щось придумати, щоб відпустити її повністю. Їй не місце тут, я не зможу дивитись на неї, як на просто подругу, я ж вже зрозумів, що відчуваю. Треба тримати дистанцію. І, може, знайти малій няню, щоб потім Саша могла піти без докорів сумління. 

— Ну, в френдзоні хорошим бути не так складно, — я усміхнувся. Жарт, певно, був не дуже. — Ходімо нагору, тобі треба поспати. 

— Дякую, — вона взяла зі столу серветку і витерла сльози. — Тобі теж треба відпочити, день був важким.

— Так, так і є, ну, завтра буде краще, думаю. І тобі, і мені, — я усміхнувся, хай ця усмішка і була не надто щасливою. Але мені здалось що все одно цього разу ми дійсно зблизились.

— Я дуже рада, що ми були відвертими одне з одним, — раптом сказала вона, дивлячись мені в очі. — Це добре, коли є людина. перед якою можна не прикидатися кимось іншим. 

— Так, я теж радий цьому, — я кивнув. — Ти можеш мені довіряти. Раптом що… І більше я не буду до тебе приставати. Обіцяю. 

— Дякую, — вона усміхнулась. — Тоді ходімо нагору. 

Я кивнув і ми пішли з кухні. Коли вже піднялись нагору і були перед нашими кімнатами, я швидко сказав:

— Ну, до завтра, добраніч. Не сумуй. 

 — Добраніч, — вона піднялася навшпиньки і легенько торкнулася губами моєї щоки, а потім сховалася за дверима своєї спальні. 

Я торкнувся долонею щоки, а потім пішов до своєї кімнати. 

І що це мало означати?... 

Певно, якась форма вдячності?... 

Я дістав мобільний і написав своїй секретарці.

"Василісо, пробач за пізнє повідомлення, але я хочу, щоб щойно ти його зранку прочитаєш, ти організувала мені пошук нової няні для Насті. Хочу, щоб няні прийшли якомога швидше, відбери хоча б три кандидатки. Головне, щоб їх перевірила служба безпеки. Ну, вимоги в тебе є. Ти ж знаєш, які були няні у Насті раніше. Дякую". 

Після того, як я відправив це повідомлення, мені стало трохи легше. Я запустив процес, тепер вже не було можливості все відмінити…

***

Зранку одразу після душу я спустився вниз на кухню. Побачив, що Саша вже там. Малій ще було рано вставати, тож на кухні ми були лише вдвох.

Саша вже зробила каву і, побачивши мене, простягнула мені чашку. 

 — Що хочеш на сніданок? Підсмажити яєшню чи зробити грінки?  — запитала вона, наче вчора нічого й не трапилось. 

— Давай яєшню, — я взяв каву і сів за стіл, дістаючи з кишені мобільний. 

Поклав його на стіл і прямо в цю мить мені прийшло сповіщення про нове повідомлення. 

Саша мимоволі теж озирнулась на мене і телефон. 

Я зазирнув в екран.

— Василіса пише, що підібрала декількох кандидаток в няні, вони прийдуть завтра, — сказав, поглянувши на Сашу. 

Мені здалося, що Саша зблідла, коли це почула. 

 — Зрозуміло, — сказала вона і відвернулась до плити... 

Гортайте далі, там продовження --------->