26. Олександра.

Цікаво, чому Андрій так сказав? З благородства, чи все ж злий на себе за свій потяг до мене і тому хоче, щоб такого більше не повторилося? Чи — що малоймовірно, але треба враховувати навіть незначні припущення — він про щось здогадується? Про те, що я в його домі опинилася не випадково…

— Дякую за таку пропозицію, — я ледь усміхнулась. — Але мені подобається працювати тут. Тому я б залишилась, якщо звісно, ти не проти. Якщо ти скажеш, що не хочеш мене бачити нянею Насті, то, авжеж, я піду…

— Настя привʼязалась до тебе, — відповів він. — І якщо ти хочеш залишитись, можеш поки що залишатись. А там буде видно, — сказав він. — В будь-якому разі, ти можеш піти коли захочеш. Просто памʼятай про це. 

 — Так, добре, — я кивнула. —  Сподіваюся, у нас всіх все буде добре. Поки мої послуги будуть тобі потрібні, я залишусь тут. А там, далі… буде видно…

Не могла стримати зітхання, бо мені дійсно стало сумно від того, що все рано чи пізно закінчиться, і моя “місія” теж. Я звикла до цього дому і його мешканців, і… боялася собі в цьому признатися, але Андрій все ж подобався мені. Я побачила, що він жива людина з власними почуттями і емоціями, а не якийсь  “плаский” негідник.  І хоча пам’ятала, для чого сюди прийшла, зараз я розуміла, що моєю головною метою стало все ж не помста, а бажання розібратися, що трапилось тоді з Тимуром. 

Мені дуже хотілося прямо запитати про нього в Андрія. Але я розуміла, що цього не можна робити, адже цим я одразу видам себе. 

Андрій встав з-за столу і прибрав алкоголь в бар. А потім поставив склянку в посудомийку. 

— Ти колись закохувалась? — запитав він раптом. — Може, в того хлопця, з яким ходила на побачення? Але він виглядав якимось надто простим для тебе. 

 — Ні, в нього я не закохувалась, — я похитала головою. — Але в іншого так…

— В іншого? І хто він був? — Андрій зазирнув мені в очі. — Чому ви не разом?

 — Він помер, — тільки й сказала я. Одразу згадався Тимур, я ніби побачила його наяву перед собою, і на очі одразу навернулися сльози. — Ми познайомилися ще в університеті, були разом два роки. Але потім його не стало…

Андрій підійшов ближче і обійняв мене, але не з якимось підтекстом, а ніби ми старі друзі, просто за плечі. 

— Мені шкода, — сказав він неголосно. — Правда. Я знаю, як це — втратити кохану людину. Хай ми з дружиною і не були разом, коли вона загинула. Я все одно кохав її. Але вона мене не кохала, чи розлюбила, хтозна. Мені правда шкода, що тобі довелось пройти через це. Певно, коли тебе кохали у відповідь, подібне пережити ще важче, ніж в моєму випадку.

 — Так, це було для мене справжнім шоком, я довго не могла повірити, що його немає поруч, увесь час здавалося, що от-от відчиняться двері, віне увійде і скаже. що звістка про його смерть була помилковою, десь щось наплутали, поховали іншу людину і тому подібне… Мабуть, то просто мій мозок вигадував ті історії, щоб у мене не поїхав дах… І я розумію, що треба жити далі, бо, певно, він не хотів би, щоб я весь час страждала… Але… 

— Думаю, не хотів би, — погодився Андрій. — Якщо кохав, то хотів би, щоб ти була щаслива. Щоб рухалась далі, хай це і непросто.

Чи хотів би Тимур, щоб я була щасливою поруч з його вбивцею? На мене накотила якась хвиля розкаяння. Сльози ніби град покотилися з очей, я затулила обличчя руками. Може, мені справді краще зараз піти з цього будинку? Я була готова втекти світ за очі, так мені зараз було погано, так мене мучили докори сумління і провина перед Тимуром за те, що я почала забувати його…

 — Вибач, — прошепотіла я. — Я піду до себе…

Гортайте далі, там продовження --------->