25. Андрій

Я почувався спустошеним. Розслабився, надто розслабився, дозволив собі думати не тим місцем, і мала була без нагляду. 

Я обіцяв собі після смерті її матері, що обовʼязково захищу Настю. Що вона буде щасливою і в неї все буде добре.

Але я не впорався. Піддався на вмовляння Саші не тому що думав, що вона має рацію, а тому що вона мені подобалась.

Я не мав так вчиняти, Настя мала бути завжди в пріоритеті. Її захист. А тут я так просто погодився…

А ще мені певно хотілось злитись на Сашу. Найбільше бісило те, що я злився не тільки за малу і те що трапилось, але й за те, що вона грала зі мною. Вона знала, що я їй подобаюсь, і якось це використала, щоб я взяв малу. А по факту певно Саша просто не хотіла залишатись зі мною наодинці, я їй взагалі не цікавий.

Це теж било по мені доволі боляче.

Склянка за склянкою я намагався розслабитись, щоб заснути. Але коли я вже допивав третю, раптом двері на кухню прочинились. Було дуже тихо, тож я звернув увагу на цей звук і одразу поглянув у двері і напружився. Не хотів, щоб донька побачила, що я пʼю. 

Але побачив в дверях не Настю, а Сашу. І від цього мав би розслабитись, та куди там. Все одно напружився. Може, вона розвернеться і піде? Побачила ж мене, сто відсотків… Я відвів погляд. 

 — Вибач, що турбую, я тільки візьму пляшку води, — тихо сказала Саша. 

— Бери, авжеж, ти ж теж тут живеш, — я кивнув і відпив ще віскі. І погляд на ній затримав. Все ж, Саша приваблива, дуже. А ще турботлива. Може, тому вона мені подобалась все більше і більше? 

Все ж я не міг на неї злитись, хоч і хотів. Вона ж не винна, що я їй не подобався. Може, просто була ввічливою. Я сам навʼязувався. 

 — Ти дуже розгнівався на мене через цей випадок? — вона підійшла до холодильника, взяла воду, але не поспішала йти, стояла й дивилась на мене, і в її очах був сум. 

— Я сам винен. Я хотів піти з тобою на побачення і не подумав про безпеку доньки. Я міг цьому всьому запобігти, — сказав я замислено. — Але я хотів тобі вгодити. 

— Вибач, я була не права, — вона зітхнула.  — Але на жаль минуле вже неможливо змінити, можна лише зробити висновки і рухатись далі, не повторюючи цих помилок…

— Так і є, — я кивнув. — Треба робити висновки. 

Погляд мимоволі ковзнув по ній, хоч я і забороняв собі на неї дивитися. Але хтозна, може це взагалі останній раз. Далі я відсторонюсь по-максимуму, я ж пообіцяв собі. Саша виглядала дійсно засмученою, видно, що вона теж переживала через те, що сталось. 

— Думаю, надалі буде легше, — сказала вона. — Настя дорослішає, буде розуміти, чому вживаються такі заходи безпеки і не ображатиметься. А потім піде до школи, там буде для неї коло спілкування. Головне, пояснювати їй усе, а не просто забороняти…

— Напевно, — я кивнув. — Ну, влаштую їй день народження, сподіваюсь, вона буде рада. Може ще репетитора найму, то буде ще з ким спілкуватися. 

— Все буде добре, — вона підійшла до мене зовсім близько, так що я відчув аромат її парфумів. — Йди відпочивати, адже завтра тобі на роботу…

— Що, боїшся, що не зможу твоє перебування тут забезпечувати? — я хмикнув. — До речі. Щодо того програшу в карти твого дядька. Я подумав… Якщо хочеш, можеш йти. Хоч завтра. Я не буду виставляти ніяких претензій. Ну, я тобі вже казав це, але може після цих подій ти все ж надумаєш, тоді я тебе не триматиму. Ти тоді врятувала моє життя. Цього достатньо, — сказав я максимально рівним голосом.

А серце завмерло. Я з одного боку дуже не хотів, щоб Саша йшла. Мене страшенно тягнуло до неї. А з іншого…Можливо, якби вона пішла, мені б стало легше. Або їй. Або нам обом. Хтозна.

Гортайте далі, там продовження --------->