23. Андрій 

Я дуже давно не відчував такого страху, як зараз. Все всередині похололо. Якщо Настю викрали, я цього собі ніколи не пробачу… Через якусь дівчину я отак от просто привів її в таке людне небезпечне місце… 

Я злився на себе за те, що в усьому потакав Саші… А все тому що вона дуже сильно подобалась мені. Може, я не маю права на нові стосунки, може не маю права знову закохуватись? І цей випадок це мені урок? 

Я вже не знав, що думати, але пообіцяв собі, що коли мала знайдеться ціла і неушкоджена, більше я такого промаху не зроблю, нізащо…

Я був готовий відмовитись від усього, аби тільки донька була в порядку, ціла і неушкоджена.

Коли я сказав Саші ці слова, то побачив, що вона мало не плакала. Мені навіть стало її шкода, але вона і гадки не мала, що відчував в цю мить я. Моя донька була в небезпеці… 

— Ми знайшли камери біля цього другого виходу, тож знаємо напрямок, куди пішла Настя. І вона була сама, тож це, скоріше за все не викрадення, може, їй просто було цікаво погуляти самій, — сказав охоронець. — Зараз ми обійдемо весь торгівельний центр і обов’язково її відшукаємо. 

— Я йду з вами! — я пішов за ними, Саша також пішла за мною.

Ми швидко пройшли маршрутом Насті, який, як виявилось, обривався біля зоомагазину.

Ми зайшли всередину і я почав шукати Настю поглядом.

А потім побачив біля кліток з папугами. 

Я кинувся до доньки і одразу обійняв її. 

— Тату, що трапилось? Ви вже подивились кіно? —  здивувалась Настя.  

— Настю, ти чому втекла з вбиральні? — він зазирнув їй в очі. — Я дуже переживав, коли мені сказали, що ти пропала. 

— Мені просто хотілося погуляти самій, — винувато сказала вона. — Щоб за мною ніхто не слідкував…

— Це могло бути дуже небезпечно. Тебе могли викрасти, — я зітхнув. 

 — Але на мене ніхто й не дивився… Мені здається, ніхто мене навіть не помітив, — вона зітхнула. 

— Цього разу так. Але не факт, що нам пощастить так ще. Пообіцяй мені більше так не робити, — я  зазирнув їй в очі. 

 — Добре, обіцяю, — прошепотіла вона, дивлячись на мене очима, повними сліз. — Вибач мені, будь ласка…

Я пригорнув її до себе і нарешті видихнув з полегшенням. Так, цього разу нам пощастило. А більше я подібного нізащо не допущу…

***

Авжеж, після подібної "пригоди" нам всім вже було не до побачень і не до продовжень ігор в ігрових кімнатах.

Ми поїхали прямо додому. 

Настрій у мене був доволі кепський. І злився я не стільки на себе, скільки чомусь на Сашу, яка мене і підбила взяти з собою малу. 

Коли ми вже приїхали, Саша приготувала вечерю, але я весь час був напружений. Мала пішла спати раніше, вона теж втомилась ментально через те, що трапилось.

Певно, це все був знак. Знак, що я не маю зближатись з Сашею, бо поруч із нею я забував про головне, про безпеку моєї доньки. 

Я картав себе за те, що навіть зараз, після такого, я все одно не міг відвести від неї погляду. 

Коли Саша помила посуд після вечері наші погляди зустрілись. 

 — Вибач, будь ласка, — сказала вона. — Я не думала, що таке трапиться…

Мені хотілось сказати їй щось неприємне. Через те, що я дуже сильно перенервував. Але я лише підтис губи. Не було сенсу сваритися. Я просто мав сказати їй дещо інше.

— Я сам винен. Не варто було мені так наполягати на тому побаченні. Певно,  побачення — це взагалі була погана ідея… 

Гортайте далі, там продовження --------->