8. Олександра

Я відчула, як моє серце забилося швидше. Це було як гра з вогнем — небезпечно, але притягуюче. 

Я ненавиділа себе за те, що відчувала цей клятий потяг. Але треба було тримати себе в руках і не видати свого сумʼяття.

 — І тоді ти швидко втратиш інтерес до мене, — я знизала плечима.  — Захочеш мене позбутися, а мала вже звикне до мене… Хіба ти хочеш, щоб твоїй доньці було погано?

— Ні, не хочу, — він похитав головою. Насупився, виглядав невдоволеним. — Але раджу тобі більше не грати зі мною. Я тобі не маленький хлопчик. Якщо я чогось хочу, я завжди це отримую. Смикати мене за вуса, а потім сподіватись, що все прокатить, не треба. Хай це буде останнє попередження для тебе, дівчинко.

 — Добре, я зрозуміла, — сказала я. — Вибач, більше такого не повториться. 

Все ж, добре, що вдалося викрутитися цього разу, мабуть, я і справді надто розслабилася і забула, що він небезпечний. І що він — мій ворог. То все через дитину, певно. Але таке дійсно більше не повтоиться…

— Домовились, — він розвʼязав краватку і кинув її на крісло в передпокої, а потім пішов вглиб будинку, на ходу скидаючи також і піджак. Я встигла провести його поглядом до сходів, а потім він зник з могополя зору.

Я пішла до своєї кімнати, замкнула двері, а потім сіла в крісло і дістала телефон. Написала “Ларочці”: “Все, люба, я вже повернулася. На вечірці було дуже цікаво. А ще я, здається, подобаюсь моєму босу. Уявляєш?”

"Що там було? На вечірці. І що будеш робити? Якщо він тебе вижене через те, що ти йому не даси, це буде проблемою. Але він може так само вигнати тебе, якщо ти йому даси," — тут же написали мені у відповідь. 

“Та так,  — відповіла я. — Буду дивитися по обставинах. Дізнаюсчь, коли в мене вихідний, і тоді маякну тобі, посидимо десь, вип’ємо по чашечці кави. Чи ти досі на дієті?”

"Треба бути обережними зі смаколиками. Обрати місце, де точно є те, що мені можна. А зустрітись дуже хочу", — прилетіло нове повідомлення.

“Добре, люба. Зараз іду спати, бо щось втомилася після тієї запальної вечірки”, — я поставила сонний смайлик.  Думала, чи буде завтра все те в соцмережах, а може й ні, може, ніхто не захоче постити свої “закривавлені” фотки. Зрештою, розкажу Роману все при зустрічі. Схоже, нам пощастило — я отримала докази, що Андрій — саме той, хто був нам потрібен. 

"Добраніч, мила, цьомаю. До зустрічі."

“Добраніч”, — написала я і відклала телефон. Треба було справді лягти відпочити, адже ще невідомо, що готував для мене завтрашній день… Та сон не йшов, варто було заплющити очі — і я побачила Тимура, такого, як він був, коли ми бачилися востаннє.. Він дивився на мене з сумом і ледь похитував головою, ніби був невдоволений тим, що я задумала. 

“Я хочу помститися за тебе і нашу ненароджену дитину, — звернулася я подумки до нього.  — Зло обов’язково має бути покаране, ти ж сам мені це говорив. Звісно, бумеранг від долі прилітає до всіх, але я не в змозі чекати, коли це станеться, може через десять чи двадцять років… Я хочу, щоб усе вирішилося зараз…”

***

Наступний день почався цілком спокійно. Я розбудила Настю, простежила, щоб вона вмилася і почистила зуби, допомогла їй вдягнутися і зачесатися. Потім ми пішли снідати. На кухні до нас приєднався і Андрій. Він поводився так, наче між нами увечері й не було тієї дивної розмови. 

Він пив каву, я смажила млинці, а Настя захотіла мені допомогти перевертати їх, тож я стояла поруч і стежила, щоб вона не впеклася. У цей час на мій телефон, який я залишила на столі біля свого місця, прийшло повідомлення. 

І тут Андрій потягнувся до нього…

— Хм, тобі, здається, прийшло повідомлення…

Я відчула. що моє серце ніби на мить зупинилося. Раптом він зараз прочитає моє листування з “Ларою” і щось запідозрить?..

Гортайте далі, там продовження --------->