6. Олександра

Коли я вже вдома, вклавши спати Настю ( вона трохи образилася, що тато їде кудись і змусила його читати їй казку, поки наді мною трудилася візажистка), стояла перед дзеркалом у довгій темно-червоній сукні, у дверях з’явився Андрій. 

Він аж застиг, дивлячись на мене. Його рот був трохи привідкритий, певно, від здивування. Схоже, його вразила моя зовнішність зараз, після візажистки і в цьому вбранні. 

Він і сам виглядав як якийсь кіноактор у смокінгу, і я мимоволі ледь облизнула губи. 

 — Не занадто глибоке декольте? — запитала я. — Тут ще є накидка, може, її накинути?

— Ніяких накидок, — похитав головою Андрій і, як на зло, його погляд опустився саме до декольте. 

 — Ну, тоді я готова, можна їхати,  — я вдала, що не помітила цього його погляду.  — Настя заснула?

— Так, заснула, — він кивнув і відвів погляд. — Трохи дулась. Але ніби все нормально. Поїхали. 

Ми вийшли з будинку і сіли до машини. Поки їхали вулицями вечірнього міста, Андрій щось набирав в телефоні, видно, писав повідомлення. 

Я ж просто дивилася у вікно і згадувала, коли останній раз була на вечірці. Це було тоді, коли Тимур був ще живий… Після його загибелі я на рік ніби надягнула траур, не в одязі, бо одяг я продовжувала носити різний, але в душі… Я відмовлялася від усіх спроб подруг кудись мене витягнути, з кимось познайомити… І тепер було дивно, наче минуло багато років з того дня. коли я вдягала нарядну сукню і високі підбори… Я ніби спостерігала за собою збоку, і дивилася, чи я все правильно роблю, чи не допускаю якоїсь помилки… Але справжній “я”, що спостерігала за собою в образі супутниці Андрія, було якось сумно і некомфортно… Я ніби зраджувала пам’ять Тимура тим, що збираюся веселитися в компанію людей, які, скоріше за все, і винні в його смерті…

Зовсім скоро машина зупинилася біля якогось розкішного будинку, і мої роздуми перервалися. Андрій подав мені руку і допоміг вийти з машини. 

— Гарний будинок, — сказала я голосно, а впівголоса додала. — Як до вас звертатися — на “ви”, чи на “ти”?

— Буде дуже дивно, якщо ми будемо спілкуватись тут на "ви", — сказав він нак само неголосно.

 — О’кей, я теж так думаю, — кивнула я, усміхнувшись при цьому якомусь чоловіку теж у смокінгу, який ішов до нас із розкритими обіймами. Мабуть. це був господар будинку. За ним прямувала худа жінка в темній сукні, яка поглянула на мене підозріло, ніби боялася, що я от прямо зараз вкраду в неї чоловіка. 

 — Андрію, радий тебе бачити! — сказав господар. — Познайом нас зі своєю супутницею! Ви мабуть можель чи актриса? Така неймовірна зовнішність! 

— Взаємно, — Андрій усміхнувся. — Олександра дійсно прекрасна, — погодився він. — Найкрасивіша з усіх, кого я зустрічав останнім часом, — в цю мить його погляд ковзнув по мені.— Олександро, познайомся, це Віктор, він займається будівельним бізнесом і благодійністю, — мені здалося, чи на слові "благодійність" Андрій ледь насупився. 

 — Дуже приємно познайомитися, — я усміхнулася Віктору, а він узяв мою руку і підніс до своїх губ. 

 — Ходімо до зали, там уже всі зібралися, — сказав Віктор. — Чекали тількуи вас…

У залі було багато святково вбраних людей, Андрій з багатьма з цих чоловіків вітався за руку, перекидався парою слів, але поки що нічого цікавого для себе я не чула. Офіціанти розносили напої, мені  Андрій теж подав келих із шампанським. 

Коли залунала музика, я очікувала, що він запросить мене на танець, але Андрій сказав:

— Ходімо на терасу, там теж чутно музику, — він торкнувся моєї долоні. — І вид дуже хороший.

 — Добре, — я кивнула. 

— Потанцюєш зі мною? — запитав він, коли ми вже були на свіжому повітрі. Андрій чомусь прикрив за нами двері, може, щоб іншим не стало прохолодно, але музику ми дійсно чули все одно. Він простягнув мені руку і очікувально дивився в очі. 

Я чомусь відчула хвилювання. Може, це шампанське так на мене вплинуло… Я не повинна була так реагувати на нього, треба було зберігати холодну голову. Але сказала собі, що я просто увійшла в роль. Та, інша Олександра, авжеж, була б схвильована тим, що її запрошує до танцю такий красивий і сильний чоловік. Тож нічого дивного в моїй реакціх немає. все йде за планом… 

 Я усміхнулася йому і вклала свою долоню в його руку. 

Він притягнув мене ближче до себе і поклав другу руку мені на талію. Я, здається, навіть чула, як швидко бʼється його серце. Невже через мене?

Аж раптом я помітила, що він те й діло зазирає у вікно. Я теж повернула голову туди. щоб поглянути, що саме там відбувається. І аж рота відкрила від здивування, бо саме цієї миті зі стелі на танцюючих людей полилось щось червоне, схоже на кров, а з динаміків пролунав гучний чоловічий голос:

— Віктор Павленко, зараз ти вмиєшся кровʼю не тільки фігурально. Ти і всі твої гості запамʼятаєте твій останній бенкет! Більше грошей на подібне у тебе, на жаль, немає!... 

Гортайте далі, там продовження --------->