3. Андрій

Коли я дивився на доньку зараз, як вона готувала щось з Олександрою, то подумав, що все вийшло не так погано. Все ж, цей спір приніс свою користь. Хай навіть мала і вередувала, але все одно вона трохи відкривалась Олександрі. 

Мене вони теж припахали до всього цього дійства. 

Але я давно не бачив малу такою, як зараз. Вона з цікавістю робила те, що казала Олександра, і навіть усміхалась. 

Хоча, знаючи мою дівчинку, можна було запідозрити, що вона вирішила прикинутись хорошою, щоб потім нанести удар, коли ніхто цього не очікуватиме.

Зато по Насті точно видно, що вона моя донька. Все ж, я пишався нею. Вона була дуже кмітлива для своїх років. І вміла добиватись свого. 

Але може це було і не дуже правильно. Все ж, Настя дівчинка і мала б бути трохи мʼякшою, поступливішою за характером. Ну, можливо, від мого виграшу буде хоч якийсь толк і Олександра посприяє цьому. 

Я б і далі спокійно робив те, що мені сказали, і тишком-нишком спостерігав за ними, якби раптом Олександра не кинулась прямо на мене.

Вона мене штовхнула, я впав зі стільця на спину, а вона впала за мною. Її тіло, таке мʼяке і піддатливе в моїх долонях, її губи навпроти моїх, її вага на мені і цей аромат лілій, який йшов від неї легким приємним шлейфом ніби зупинили момент. Постріл, який я все ж почув, пройшов повз. Моя свідомість на ньому навіть не зосередилась. 

Наші з нею погляди зустрілись. Здається, я дихав надто важко, але ж це можна списати на черговий замах, так? 

Моя долоня ледь стисла її талію. 

 — Треба перейти в підвал, — прошепотіла вона. 

Саме в цю мить до нас забігла моя охорона. Придурки… Вони все зіпсували, бо щойно вони закрили фіранки, Олександра швидко від мене відсторонилась і почала обтрушувати одяг від борошна. Тоді повернулася до малої:

 — Ти не злякалася?

 — Що це було? — насторожено запитала Настя. — Чому ти штовхнула тата? 

Бляха… Я мав про доньку думати. А не про те, як стискати цю шатенку в своїх руках.

— Настю, все добре, — скзаав я. — Олександрі, певно, просто здалось щось… Ну, — я замислився. Не можна казати малій про постріли. Раз вона нічого не зрозуміла, краще хай і не знає.  — Може, на мені сидів якийсь жук? — дурна відмазка прийшла мені в голову. Але я сподівався, що Олександра мені підіграє. Вона, коли прийшла, доволі швидко змогла підіграти мені. Значить, не дурепа.

 — Ага, оса сиділа, — кивнула Олександра.  — Але її вже немає, все добре. 

— А що то був за гучний звук? — мала ледь насупилась. — То тому що ви впали? 

 — То мабуть на вулиці хтось бавився петардами, — Олександра знизала плечима. 

— А мені тато не дозволив кинути навіть одну пітарду, а я хотіла, — зітхнула Настя. 

— Просто це може бути небезпечно, — відповів я. Дістав з кишені мобільний і написав там своїм людям, які стояли, як дурні, і не знали, що робити.

"Закрийте всі вікна шторами, і замовте мені віконщиків, щоб поставили мені броньоване скло. Коли все зашторите, ми підемо з кухні."

Охоронець, який стояв переді мною, прочитав повідомлення і кивнув мені.

— Зараз попросимо тут прибрати когось… А поки що, певно, замовимо сніданок додому, якщо ви не проти… А то готувати таки довго, а я вже голодний. Водій зараз щось привезе. 

Все ж, після цього на кухні до нових вікон я не хотів залишати малу. 

Настя була не дуже вдоволена, але прибирати, видно, не хотіла, тож погодилась…. 

А я подумав, що після цього, певно, маю відпустити дівчину…

Гортайте далі, там продовження --------->