РОЗДІЛ 13. Ми вже не ті

Дощ стукав по вікну закинутого кафе. Еліна сиділа на підвіконні з чашкою чорної кави, гіркої як спогади.
Вона жила без імені. Без плану. Без майбутнього.

Хтось постукав у двері.
Хлопець із доставкою. Лист.

— "Для… Еліни. Без прізвища. Просто… Еліна."

Вона відкрила конверт. Там — голосова флешка й записка від руки:

"Я ніколи не був героєм. Але я був твоїм.
І якщо ще є шанс — повернись. Якщо пізно — вибач мені за все.
Даніель."

Вона натиснула на флешку. Почула його голос.
Тихий. Щирий. Без зброї. Без брехні.

Але — її очі вже були порожні.
Бо хтось... стежив за нею.

Вона помітила це надто пізно.
Тінь у дзеркалі. Кроки в темряві. Куля, що пролетіла поруч.
Це був не Вальдес. Цього разу — хтось інший. І хтось небезпечніший.

Ловець.
Той, кого наймають, коли всі інші провалилися.

Еліна кинулась у бігство. Ліс. Хмара. Бруд під ногами.
Її рани — ще не загоєні. Але вона біжить.
Бо зараз — або вона, або він.

тоді — все завмирає.

Перед нею — Дар’я.

Еліна завмирає. Вона не вірить.
Дар’я — жива. Але…

Погляд не той. Постава не та. Усмішка… холодна.

— Сестро, — каже Дар’я.
— Ти ж… згоріла…
— Я переродилася.

Поруч із нею стоїть та сама жінка з сивими пасмами — Валерія, нова гравчиня, нова голова тіні, яка працює проти Вальдеса. Але своїми методами.

— Ми боремось з ними, Еліно. Але і ти, і я більше не жертви.
Ми — зброя. Питання лише: ти з нами — чи проти нас?

Еліна стоїть мовчки.

Перед нею: сестра, яка змінилась.
За спиною — вбивця, який ще полює.
У серці — голос Даніеля, якого вона, можливо, більше не побачить.