РОЗДІЛ 11. Сильні теж падають

Кімната в мотелі пахла вогкістю і кавою, яку ніхто не пив.
Еліна сиділа на підлозі, притулившись спиною до стіни. У руках — флешка №2.
В очах — порожнеча.

Вона врятувала всіх. Крім себе. І сестри.

Даніель говорив щось. Його голос, зазвичай теплий, здавався далеким, як голос через товсте скло.

— Ми маємо переглянути її. Можливо, вона лишила координати.

— Я… не можу зараз, — ледве прошепотіла Еліна.

— Ти маєш…

Вона підняла голову. Уперше — очі наповнені сльозами.

— Я маю?! Я завжди щось маю! Захищати. Планувати. Бігти.
А зараз я просто хочу… бути слабкою. Хоч на одну ніч.

Її голос зірвався. Вона сховалася в долонях.

— "Я втомилась бути тією, хто рятує. Я хочу, щоб хтось врятував мене."

І Даніель зробив єдине, що міг.
Просто сів поруч. Обійняв.
Не як герой. А як людина, яка любить навіть зламану частину тебе.

Через годину вона сіла. Витерла очі.
Вставила флешку.
Зображення з’явилось на екрані.

Спочатку — відео. Таємна зустріч. Камера схована.
Вальдес. І хтось у капюшоні. Високий. Сильний. Руки в рукавичках.

— «Ти впевнений, що вона повірить тобі до кінця?»
— «Вона довіряє мені. Вона думає, я — її тил. Її безпечне місце.»

Еліна завмерла.

Голос знайомий.
Занадто знайомий.

— Ні…

Це був голос Даніеля.

— «Якщо все піде за планом — вона приведе нас до флешки. До контактів її матері. Ми закінчимо те, що почали двадцять років тому.»

Дихання Еліни обірвалось.
Вона повільно повернула голову. Даніель стояв за спиною. Його погляд — застиг.

— Це було до того… — почав він.

— Ти зрадив мене? — її голос вже не тремтів. Він був мертвим.

— Еліно… Я працював на них. Але я закохався в тебе. Я вийшов із гри. Я...

— Вийшов? Чи просто грав далі?

Вона не кричала.
Вона просто встала. І подивилась на нього так, як дивляться на попіл.
На те, що згоріло остаточно.

Вона втратила сестру.
Тепер — втратила кохання.
Але, можливо… вона знову знайшла себе.