РОЗДІЛ 6. Те, чого не мало бути

Кімната темна, лиш світло від екрану ноутбука блимає на їхні обличчя.
Даніель сидить поруч, але його очі — прикуті до зображення.
Флешка — це не просто доказ. Це — бомба.

На відео — Дар’я, зв’язана, налякана… але жива.

— "Це Еліна має бачити. І тільки вона," — голос за кадром.
Далі — інша сцена. Склад, десь на околиці. Вогонь, зброя… і знайоме обличчя.

— Це… — Даніель затамував подих.

— Лукас? — Еліна прошепотіла.

На екрані — Лукас передає папку одному з людей Вальдеса.
Він не виглядає, як заручник. Він… союзник?

— Ні, це помилка, — шепоче Еліна. — Він допомагав мені. Він...

— Або він працює на обидві сторони, — Даніель стиснув кулаки. — І ми йому повірили.

Еліна відвернулась. Це все — занадто. Її сестра, зрада, полум’я в голові.
А потім — руки Даніеля торкнулись її плечей.
Теплі. Міцні. Справжні.

— Ти не повинна робити це одна, — сказав він, обережно повертаючи її до себе.

— А якщо я піду — без тебе? Якщо я вирішу пожертвувати собою?

— То я все одно піду за тобою, — прошепотів він.
— Я не герой, Еліно. Я просто чоловік, який тебе любить.

Її губи здригнулися.

— А якщо я зникну?

Він торкнувся її щоки.

— Тоді я згорю. Без тебе — я просто дим.

Вони поцілувались.
Це був не поцілунок пристрасті. Це був поцілунок, в якому жив страх втрати.
Поцілунок — як обіцянка.
Що навіть серед зради, війни й темряви — є те, що справжнє.

У кінці відео — ще один шок.
Кадр, який усе змінює.
Дар’я шепоче комусь на вухо. Тому самому Матео.

— "Вона не повинна знати. Інакше все згорить..."