РОЗДІЛ 5. Очі змії

Його очі не змінилися.

Ті самі холодні, мов лід. Виголене обличчя, чорна сорочка, без жодної зморшки — як маска, за якою сховалась смерть.

Вальдес.
Колись — її тінь. Тепер — монстр, що тримає її сестру у заручниках.

Еліна стояла перед ним у порожньому залі, що колись був театром. Сцена заросла пилом, штори — зотлілі, але Вальдес сидів у кріслі, як король.
Навколо — ні душі. Тиша. І лише серце стукало в грудях так голосно, що вона боялась, що він почує.

— Я сумував за тобою, Ель Фуего… — його голос шовковий, але з отрутою.
— Не принижуй себе, — кинула вона. — Де Дар’я?

— Вона жива. Але не тому, що ти наказуєш. А тому що я милосердний.

Еліна стисла зуби.

— Ти хочеш угоду. Я теж. Відпускаєш мою сестру — і я даю тобі інформацію.

Вальдес підняв брову.

— Ти досі граєш у силу, хоча сама одна. Я бачу твій страх, Еліно. Він пахне, як дим після пожежі. Тонкий. Смачний.

Він підвівся. Підійшов ближче. Його подих — холодний, як зміїний поцілунок.

— А ще я бачу… хтось новий захищає тебе. Твій рятівник. Як його там… Даніель?

Еліна не здригнулась.

— Якщо ти торкнешся його — твоє царство впаде. Я тобі обіцяю.

Вальдес усміхнувся. Але не від радості.

— Гаразд. Передай йому привіт… доки можеш.
І готуйся: наступне полум’я буде твоїм.

Він пішов, залишивши після себе запах дорогих сигар і страху. Але за мить до того, як зник, кинув щось у її бік.

Флешка.

На ній — правда. Відео. Фрагмент, де видно Дар’ю. І... щось ще.

Еліна виходить на вулицю.
Її чекає Даніель. Вона передає йому флешку.

— Нам треба знати, що на ній. Бо це не просто гра.

Це — війна.