Розпач за втраченим вайфаєм

Ранок у Христі почався не з кави.
Він почався з трагедії.

Христя прокинулася, як завжди, у філософському відчаї, увімкнула телефон — і побачила страшне: “Без з’єднання з Інтернетом.”
Світ похитнувся. Душа здригнулась.
У повітрі запахло кінцем цивілізації.

— Це знак! — прошепотіла вона, сидячи на ліжку, як пророчиця в халаті. — Всесвіт відрізав мене від істини.

Вона кинулася до роутера. Той блимав червоним, як око сатани.
Христя натиснула кнопку «reset». Нічого. Вимкнула-включила. Тиша.

— Я ізольована від життя! — вигукнула вона. — Я… я — цифрова сирота!

У цей момент пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояв Мотя, з пакетом пончиків і, як завжди, непристойно бадьорий.

— Доброго ранку, Христино відчаю! — усміхнувся він. — Приніс солодке для підтримки рівня цукру в крові та сарказму в атмосфері.

— Не до жартів, — сказала Христя з порогу. — У мене трапилася катастрофа.

— Кіт знову прикинувся філософом?

— Гірше. Немає вайфаю.

Мотя зробив вигляд, що впав у ступор.
— Як це — немає? Ти впевнена, що не переплутала з буттям?

— Не смійся! — гримнула Христя. — Мій зв’язок із світом обірвано. Я не можу оновити сторінку, не можу прочитати гороскоп, не можу подивитися, хто лайкнув мій вчорашній пост “Життя — це біль і латте”.

— Може, це доля? — замислився Мотя. — Ти страждала по каві, тепер — по вайфаю. Виходить, Всесвіт проводить тобою терапію.

— Я не піддослідна миш! — Христя кинулась до вікна. — Може, сигнал блокує туман.

Вона відкрила вікно, висунула телефон назовні, як антену.
— Лови, мій маленький, ловииии!

Телефон мовчав.

Мотя розсміявся:
— Якщо ти ще трохи нахилишся, сусіди подумають, що ти викликаєш прибульців.

— Може, вони хоча б принесуть вайфай, — похмуро відповіла Христя.


---

За годину Христя вже ходила по квартирі з виглядом вигнанки з цифрового раю.
Вона розклала на столі ноутбук, телефон, планшет і старий модем, що колись служив прадіду у добу “провідного інтернету”.

— Мотю, треба діяти. Це — інформаційний колапс. Людство може не дізнатися, який у мене сьогодні настрій!

— Я можу підказати, — сказав Мотя. — Твій настрій зараз між “Мене зрадив роутер” і “Похорон онлайну”.

— Не смій жартувати над святим!

Мотя усміхнувся і взяв у руки роутер.
— Христино, цей пристрій просто боїться тебе. Ти випромінюєш стільки драми, що будь-який сигнал тікає в сусідній будинок.

— Дуже смішно. Ти краще зроби щось!

— Добре, — зітхнув він. — Я проведу древній ритуал.

Він поставив роутер на стіл, обклав його пончиками й урочисто промовив:
— О, дух цифрових потоків! Повертайся в мережу цієї стражденної жінки, щоб вона знову могла лайкати цитати Пауло Коельйо і ставити чорні сердечка під своїми фото.

Христя схопилась за голову:
— Це святотатство!

Але в ту ж мить роутер… засвітився зеленим.

— О! Він ожив! — вигукнула Христя. — Ти чаклун!

— Ні, я просто вимкнув подовжувач і знову його вмикнув, — скромно відповів Мотя.

Христя завмерла.
— Тобто… вся моя трагедія — через розетку?

— Через твою поетику, скоріш. Але так, через розетку.

Вона глянула на нього спопеляючим поглядом.
— Мотю, якщо ти колись напишеш книгу “Як вижити з Христєю”, я перша куплю. Щоб спалити.


---

Минуло десять хвилин, і Христя знову сиділа з телефоном.
На екрані — соцмережа, стрічка новин, повідомлення.

— Нарешті! — зітхнула вона. — Світ знову повернувся на вісь.

Мотя підморгнув:
— Я б сказав — обертається навколо тебе.

— Мені треба висловити біль світу, — сказала Христя. — Треба зробити пост.

Вона почала друкувати:

> “Ми всі лише тимчасові сигнали у великому цифровому космосі. Вайфай зникає — як кохання, як сенс життя, як тепла кава. Але я — тримаюся.” ☕💔📡



— Драматично, — прокоментував Мотя. — Ти ще емодзі зі свічкою додай.

— І додала!

Через хвилину Христя здригнулась:
— О ні! Коментар від Марічки: “У мене теж не було вайфаю півгодини, тримайся, сестро!”

— О, ти надихнула армію нещасних. Буде рух опору “WiFi Free Souls”.

— Не смій кепкувати! — Христя почала писати маніфест:

> “Ми, позбавлені зв’язку, відчули істину. Ми — покоління без сигналу, але з вірою.”

— Христю, — перебив її Мотя, — а ти хочеш, щоб я роздрукував це на футболці?

Вона замислилась.
— Власне… непогана ідея.


---

У двері постукали. Це був дідусь-сусід — легендарний Семен Петрович, який вважав вайфай шкідливим для цибулі на балконі.

— Діточки, — мовив він, — це ви там знову свої хвилі включили? Бо мій радіоприймач почав співати “Розпрягайте хлопці коні”.

Мотя кивнув:
— Так, це Христя викликає космос.

Семен Петрович задумливо подивився на Христю:
— Ти, доню, краще знову без цього вайфаю посиди. Людина стає добрішою без Інтернету.

— Ага, добрішою, але не поінформованою, — відповіла Христя. — Без Інтернету я навіть не знаю, чи існує сенс життя!

— І не дізнаєшся, — буркнув дідусь і пішов, гримнувши дверима.

Мотя засміявся:
— Ось бачиш, навіть природа через нього говорить.

— Природа може говорити скільки завгодно, — сказала Христя, друкуючи чергову фразу, — але допис у мене вже зібрав 47 лайків. Це — знак, що я на правильному шляху.


---

До вечора Христя оголосила в соцмережах “день пам’яті по втраченому вайфаю”.
Вона зробила сторіз із чорно-білим фільтром, траурною музикою і написом:

> “Пам’ятай, що навіть коли ти офлайн — хтось сумує разом із тобою.”



Мотя ледве стримував сміх.
— Христю, ти перетворюєш нещастя на перформанс.

— Це і є мистецтво, — гордо відповіла вона.

— Ага. Ти — Пікассо драматизму.

Вона подумала і погодилась:
— Можеш так і написати в наступному пості.


---

Пізніше вони сиділи на дивані.
Мотя дивився серіал, Христя — свій відображений профіль у екрані телефона.

— Мотю, — сказала вона раптом, — а якщо світ колись справді вимкнуть? Ну, ось просто — раз, і темрява, ні вайфаю, ні мережі, нічого.

— Тоді, — відповів він, — я прийду до тебе з пончиками. І все буде добре.

Христя глянула на нього.
— І ти навіть тоді жартуватимеш?

— Авжеж. Бо хтось має тримати рівновагу між твоєю трагедією й життям.

Вона засміялась, поклала телефон убік і сказала:
— Знаєш, може, і без вайфаю можна бути щасливою.

— Нарешті! — вигукнув Мотя. — Запишу в історію: “День, коли Христя визнала автономність душі від роутера.”

Вона кинула в нього подушку.
— І ти потім дивуєшся, чому я тебе не кохаю!

— Бо тоді ти б не мала про що страждати, — спокійно відповів він.

І Христя розсміялась ще голосніше.
Десь на кухні блимнув роутер — і знову погас.
Вона зітхнула.

— Ну от. Почалося.

Мотя встав, розправив плечі й узяв у руки священний подовжувач.
— Не хвилюйся. Я готовий до другого акту.