Казка, та й годі

Їх зустріла благословенна тиша в старій київській квартирі, з тих, які ще називають професорськими. Тепер, коли в ній була відсутня свекруха, вірніше колишня свекруха, як підказала близнючка, вітальня не здалась Тані ні холодною, ні непривітною. Обстановка уже не натякала ні стінами, перетвореними на суцільну бібліотеку полицями, ні височенною стелею на те, яка Пампушка незначна і неосвічена. 

І ніхто не давав зрозуміти, що її вибір шоколаду з кавою замість монографії Костянтинового батька Таню зовсім не прикрашає. 

- Не роззувайся, підлога холодна, я зараз ввімкну камін. - попередив колишній. - Ти спершу каву, потім ванну, чи навпаки? А ще можна каву у ванну. Я занесу, якщо що. 

Їй здалося, що Костик зараз почервоніє від того, що сказав, але ні, таки здалося.

- Дуже мило, дякую. Я в душ, якщо ти не заперечуєш. І покажеш мені, де можна впасти й заснути. Я зранку піду, перевірю, що там в кав’ярні… - говорила на ходу Таня, прямуючи до ванної. Не хотіла, щоб Костик побачив сльози, які намагалися витекти з очей. 

Ні, вона не настільки жаліла себе, щоб розплакатись через те, що в чужому домі раптом відчула себе, наче за кам’яною стіною. Просто… 

- Та що тут простого! - обірвала себе Пампушка, коли тепла водичка з душу полилася на маківку. - Нічого тут нема простого, зате ніхто не бачить. 

Майже щаслива від цього вона нарешті заплакала. І плакала б до ранку, бо це так приємно - теплий душ і повна безпека. Але уже хвилин через десять виявилося, що і сльози не безконечні, і бажання плакати теж. 

Тут двері зарипіли, колишній з його безпомилковою інтуїцією вгадав, що тепер його нарешті почують.

- От тобі мій халат і капці. Вдало ж, що у нас один розмір? - почулося з щілини у дверях,  і в неї просунулася рука з синім махровим халатом і коробкою від взуття.

Під красномовне мовчання Пампушки двері зачинилися. І вона, нашвидкуруч накрутивши на голові чалму з рушника і витершись, закуталася в теплий і м’який халат. Дотик тканини до тіла і ледь чутний запах одеколону Костянтина першого змусив Таню почервоніти. Вона поспіхом взулася в новісінькі пантофлі, видихнула, посміхнулася заплаканим очам в дзеркалі й рішуче вийшла з ванної.

- Людині іноді треба мати можливість поставити все на паузу. І нехай весь світ почекає. - пояснила вона близнючці, якій дуже хотілося сказати щось ущипливе про Таніну реакцію на знайомий аромат, що огорнув її разом з халатом, ніби невидимі обійми.

Але світ і не думав чекати. В телефоні було стільки проігнорованих викликів, що вони мало не висипалися в долоню Тані, коли вона просто вирішила подивитись котра година.

Колишній показав їй на двері гостьової кімнати. А коли вона їх майже зачинила за собою, не втримався.

- Ти знаєш, який я цікавий. І що від мене ніхто пів слова не почує. Якщо не спатиметься, я буду у себе, ще зо дві години попрацюю…

Таня зачинила двері, не повернувши голови.

Невже все настільки видно?

Ні. Не може того бути. Просто Костик завжди відчуває її та все, що у неї на душі, краще, ніж вона сама. Ай, придумає ж таке - не схочеться спати. У неї очі самі заплющуються, повіки важкі, камін так приємно потріскує. Вогонь …

Правда це не вогонь, камін електричний. Голограма і записаний звук. 

Через кілька хвилин Таня перевернулася на інший бік. 

Ще через кілька - перевернула подушку, щоб було зручніше, через пів години виявила, що витріщається в стелю і мріє ніколи не чути того механічного тріскоту від ідіотського каміна з його несправжнім вогнем. І він нагадує їй… 

Нагадує? Правильно - весь цей місяць. Він був, як цей камін.

Гарний, теплий, красивий  і сповнений турботи про її комфорт.

Казка, та й годі. Чи могла колись мріяти дитина, яку кинули на бабусю вічно зайняті собою батьки, що відчує сімейне тепло і материнську увагу, а сивий дідусь даруватиме їй все, що вона тільки побажає?

В аеропорті їх зустрів водій Свентицького.

Таня ніяк не могла себе змусити називати цього незнайомця дідусем, а пан Светицький говорити було неввічливо. І вона вигадувала безліч способів ніяк не звертатися. Передайте, будь ласка сіль - отак приблизно.

І ввечері, коли вже всі переговорили про все, і Костик другий , що сьогодні гостював у пана Свентицького, і мати, що, мабуть, житиме тепер тут, уже пішли спати.

А Таня дивилася через високе французьке вікно на вулицю, яскраві ліхтарі й проводжала поглядом вогні машин, які проїжджали повз особняк. І відчувала, як передчуття свята і пригод, починає обережно наповнювати душу. Так було в дитинстві, коли вони з бабусею починали готуватися до Різдва. Пекли печиво з імбиром і робили пряничні будиночки, готували різдвяні подарунки для родичів і знайомих. І Таня рахувала дні до Миколая. Коли вона вранці прокинеться і знайде щось під подушкою і на стільці. Поки була жива бабуся, Таня жодного разу не вгадала, що то буде за подарунок, і жодного разу не було так, щоб це не було щось таке, що б не сподобалося. А потім…

А потім вона вже була велика дівчинка. І Діда Мороза ж не існує. 

Тепер відчуття, що треба готуватися до свята, і що скоро вона отримає подарунок не гірший, ніж в дитинстві,  ожило в ній і вимагало якихось дій.

У відбитті віконного скла вона побачила, що до неї наближається пан Свентицький з вічною своєю легкою і сумною посмішкою.

- Таню, не спиться? Мені теж. Я схвильований і щасливий. Можна, я теж постою тут і ми разом подивимося на вогні?

Пампушка, яку його поява відірвала від приємних спогадів, могла б сказати, що пан Свентицький у себе вдома і не має питати дозволу подивитись на вулицю з власного вікна.

Але це було б неввічливо, і вона мовчки зробила крок вліво, ніби вивільняючи місце.

Дідусь Свентицький трохи постояв, споглядаючи мерехтіння вогників у нічному місті.. Таня уже хотіла ввічливо побажати доброї ночі, але не встигла.

- Тобі подобається отой павільйон? - несподівано спитав неочікуваний дідусь насторожену онуку.