Під час прибирання головне - не роздивлятися те, що збираєшся викинути

Тетяна прибирала в комірчині, і, ну ви ж знаєте - коли викидаєш усякий мотлох, головне - не почати його розглядати.

Тому Вона із заплющеними очима поставила на верхню полицю так вдало придбані пісочницю й турки. Вони - запорука того, що її мрія колись здійсниться.

А прибирання - то не час для мрій.

Але невчасно розплющила очі й побачила в кутку полиці старий оксамитовий альбом з фото.

Так от він де! Таня його шукала уже не раз відтоді, як закинула подалі від очей після похорон бабусі. Бо кожне фото рвало серце.

Бабуся була її всім - нянею, першою вчителькою. аніматоркою і найкращою подружкою.  Батькам було не до них, вони сварилися, заробляли й насамкінець розійшлися й знайшли собі нових партнерів.

Як раз  тоді, коли відбувалося їх бурхливе розлучення, бабуся все кинула і повезла онуку на все літо до Туреччини.

І в ту спеку вони з бабусею ховалися в кав'ярнях.

І Таню дивувало там все. Чому? Вона ж столична дитина.  Батьки водили її й до ресторанів, і до кафе. Там все було таке... Красиве, парадне, як театр.

А тут було саме життя - таке, як Тані хотілося, щоб воно було. Тут все навколо метушилося й миготіло - від яскравої плитки за баром і під ногами до мішків з кавовим зерном, машин і клієнтів, які снували туди-сюди. А той запах... Каву там обсмажували й мололи на місці, заварювали в мідній турці й подавали з турецькими солодощами.

Це був  не накрохмалений похід на люди. А клуб, релакс і одночасно шоу. І цим шоу вправно керував яскравий, як з картинки, чоловік, що тоді здавався їй старим. А поглядом цього чоловіка керувала бабуся. І наче не помічала цього.

І це теж було окреме цікаве шоу.

Тепер відлуння того літа донеслося зі старого альбому.

Тетяна присіла на табуретку і спробувала закрити альбом, де з кожного знімку дивилося рідне обличчя бабусі. А поряд давно забуте вусате підкреслено мужнє обличчя чоловіка бабусиного віку. Біла сорочка і посмішка, що відкривала такі ж білі зуби, десь позаду них чоловіки, що грали в нарди або жваво щось говорили. Жодного смартфону і ніхто нікуди не біжить.

А в її кав’ярню - прийшли, замовили красу й смакоту, почастували себе, поселфилися серед чудового інтер’єру, створеного Костянтином,  і побігли у справах. 

А чому? Чи не тому, що її кав’ярня для всіх і кожного, хто любить каву, гарно приготовану і якусь особливу?

І атмосфера там відповідна. Там зустрічаються сусіди, знайомі, закохані пари - щоб спробувати нову каву в гарному приміщенні, покрасуватися власною вишуканістю і побігти далі. А друга ятка, нещасний МАФ, що так коле очі свекрусі - біля метро.

Там взагалі не розсиджуються. Просто вхопили паперовий стаканчик і понеслися далі.  Там взагалі не питають нічого такого, що довго готувати. І в тій ятці все одно насправді, хто працює і чим торгувати. І чи люблять там відвідувача. От як і не люблять, і не поважають, і неправильно дали здачу чи зробили не каву, а свиняче пійло, то що? Ні-чо-го.

Невдоволена людина може там була перший і останній раз. Але другого дня будуть інші гості, такі самі одноразові. А ті, кого погано обслужили, не підуть перевіряти, може там щось помінялося.  І на другий раз замовлять собі недолуге розчинне непорозуміння. Бо для більшості кава - то просто кофеїн і ритуал. І людині може не треба якихось нових смаків тої самої кави, а треба продерти очі після вчорашнього, та й факел пригасити, щоб ніхто не здогадався з колег, що те вчорашнє взагалі було й не настукав шефові. 

Це ж так схоже на неї - в одній чашці одна кава, тільки кава і нічого крім кави? Але той стан, коли від кави треба кофеїну, а який смак - уже не відчуваєш, не до цього, бо така втома і рутина, що хоч би виринути з неї на годину.

Біганина по колу і кофеїн як допінг для того, щоб не зійти з дистанції - отак почуваються ті люди, яким все одно що в чашці, аби воно називалося кавою і містило кофеїновий допінг.

Може у колишнього теж так було?

У неї було точно.

А Тані ж завжди хотілося іншого. Чи це просто щось дитинне - вірити, що в житті має бути радість не лише на день народження й Новий рік, а кожного дня?

І мають бути нові іграшки, навіть коли тобі скоро двадцять.

От якби у неї була така кав’ярня, як у Мустафи…

Але ж де взяти грошей?  

Нннууу… Той МАФ все одно ні риба, ні м’ясо. Краще його продати. Там не прогориш, але то не кав’ярня. 

От тільки на приміщення грошей від продажу все одно не вистачить. Влізати в борги так страшно. І воювати самій, без підтримки - теж. Тоді вони були вдвох з Костянтином. Виборювали собі місце під сонцем. А починати все спочатку, коли все стабільно?               

Це страшніше, ніж щось робити, коли під ногами земля горить.

Тоді вона горіла. Жити не було на що, оплачувати дві квартири - теж.

 Досить просто було здати бабусину квартиру і жити на це. Безпека і стабільність. Бабуся б оцінила. У свої дев'яносто. Якби до них дожила, бо померла значно раніше і стабільністю переймалася мало. А Тані тоді було всього вісімнадцять. І тепер вона була одна, нікому до неї не було ніякого діла. І в неї була мрія.

А потім з'явився Костянтин. Йому теж було нічого втрачати.

Бабуся з неба підтримала на перший раз. Колись давно вона приватизувала для онуки її частку підвалу й горища свого старого колись купецького будинку, колишньої комуналки. 

І забила підвал картоплею й закрутками. Вона була фанатом їжі. І ще - кави.

Кава... Вміння її готувати, розуміння того, як чорносливовий присмак переходить в горіховий, а потім в гіркуватість… 

Колись в Туреччині Тетяна взнала дві таємниці - що вона красива білявка, і згодом до її ніг покладуть весь світ гарячі вусаті чоловіки. Це сказав бабусі один чоловік, який добивався бабусиної уваги. І друга таємниця - як приготувати каву так, щоб за нею прийшли й вдруге, і втретє, і потім ніяка інша кава б не здалась кращою.

Бабці той Мустафа нічого такого б не сказав. Йому було не до кави, коли пишна білявка зітхала й відмовлялася від чергового смаколика від шефа. Та й не зрозуміла б вона - мовний бар’єр. А дитині з великими сірими очима й золотавим волоссям хіба можна відмовити? Все одно забуде, як і що робити, і все одно не буде конкурентом.