Ти - не він

Коліна - зрадники. Вони в Тетяни завжди підгинаються, коли він так близько й умовляє. Тіло тремтить, а душа рветься услід крокам, що спускаються на поверх нижче. От і сусідчині двері ляснули.

І чого вона добилася?

 - Чому я не пішла з ним на каву? Мало що та стилістка сказала… - спитала вона невідомо кого тремтячим від образи голосом.

Але хтось всередині, можливо ота противна сестра-близнючка, переможниця по життю, не дала втонути в солодкому сиропі з ностальгії й мрій.

- Думай, Танюхо. - закричала вона на вухо закоханій у зрадника  дурепі. - Ти відчула щось важливе. Думай про це, бо пропадеш!

І Танюха втерла сльози й почала збирати докупи думки, що кинулися врозтіч, коли їй запропонували посидіти вдвох за кавою…  вдвох, як колись…

Нехай худі люди гадають, ніби товсті люди тупі. Так може й краще для Пампушки. Не чекають, що вона додумається до важливого, докопається до суті.. 

Велика помилка. Як раз думає Тетяна завжди швидко і доходить до кінця навіть тоді, коли їй не хочеться додумуватись до чогось неприємного й образливого особисто для себе.

- Вона знає, що він може до мене повернутися. - спливає в її засмученій голові перша думка, а за нею спішить друга. - І він уже хоче повертатися. Щоб знову гуляти й повертатися. Сусідка знає, що він пішов до неї не тому, що вона худа, а я товста. Може й одразу це знала. Може вона теж в курсі, що зовсім не вона - його вічна любов. І вона не остання на його шляху. І він буде повертатись до мене завжди - і знову йти від мене за новою чашкою, тобто жінкою. Піде, сказавши, що я товста. Щоб я відчувала провину, худла і стрибала вище голови. Тоді він знову повернеться.

Таня перелякалася, уявивши все життя в ритмі кинув-повернувся-кинув...

- Та він і не думав іти назавжди, Пампусю. - засміялася уявна близнючка. - Просто ти здогадувалася й терпіла. А сусідка тиснула й насміхалася з того, що такий красень не може кинути товсту дурепу. От він і вирішив сходити до неї, ти ж нікуди не дінешся. Може зрадів нагоді. Може колись щось пообіцяв і не знав, як викрутитись. А тепер знову не знає. І перекладає рішення на тебе. Ясно тобі?

Ясно, що нічого не ясно.

Крім того, що Тетяна зрозуміла сьогодні.

Він уже хоче повернутися.

І він пішов не через те. що сусідка худа, а його жінка зовсім ні. 

Тепер треба просто дотиснути. Де промовчати, де поплакати...

- Але ж це ж те, чого мені хотілося, так? - спитала Тетяна уявну сестру-близнючку. А та єхидно посміхнулася.

- Ні, я саме цього хотіла, наполягала Пампушка. Щоб не він від мене відмовився, а я від нього. Він прийде, а я прожену. І нарешті стану переможниця по життю. А не просто уявлятиму себе стрункою і єхидною.

- Не він, а колишній. Той, що був колись в минулому.- ще єхидніше просичала уявна сестра. - Не можна інакше, дурепа ти жирна. Розтеклася сиропом. Ти ще нікого не перемогла. Він колишній, у вас усе в минулому. Треба пришпилити його до минулого. І там залишити. А не зв’язувати з майбутнім.

Отак Пампушка майже до ранку хиталася між минулою залежністю і майбутньою свободою, щось сама собі доводила і не могла довести.  

-Танюхо, ти пам'ятаєш, як тут опинилася і взагалі розумієш, де ти стоїш о п'ятій ранку? Озирнись зараз же, думаєш так можна втекти? - просичала на вухо зла і горда частина її  свідомості.

Тетяна розплющила очі й побачила себе біля залізної драбини, що вела до якихось дверей, зачинених на іржавий амбарний замок.

 - А в теперішньому я стою біля ліфта на верхньому поверсі. - жахнулася Тетяна. - Я ж не хотіла вийти на дах і підійти до краю? Не хотіла… Просто випадково натисла не ту кнопку. Зараз натисну правильну.

Її тремтячі пальці нарешті натисли на третій поверх, ліфт стрімко поніс Пампушку геть від того краю, до якого вона занадто близько підійшла. І що з того, що вона вірна, а колишній легковажний? Через це не жити, не сподіватися на краще? Він не один на світі, він не найкращий з усіх! А кращих за нього багато і вони доступні, вони самі хочуть бути з Тетяною. 

От тільки вона не хоче.

Так хто її змушує? 

Хто сказав, що обов’язково треба бути в парі, ще й залежати від чиєїсь вірності?

Ніхто. 

А що сказала  стилістка?

- Коли все погано і не хочеться жити. І ти знаєш, що все треба міняти. Ні за що не роби одного. Не виходь із зони комфорту - от що вона сказала. -  Не роби собі погано! Вийди краще із зони некомфорту. Домовся з собою, що ти не хочеш так більше. Тобі тут погано. А десь там може бути краще.

Тетяна дихала так важко, наче бігла сходами, тікала від чогось страшного, а не їхала ліфтом.

Тремтячими руками дістала ключі. Довго не могла втрапити в замкову шпарину.

Повторювала подумки свою нову молитву.

- Тільки не можна міняти все одразу. Це теж некомфортно. По кроку, Пампушко. По кроку відходь від краю даху. Він знає, що повернеться. Одразу знав. Всі пів року, коли ти без нього божеволіла. І ще ті пів року, коли худла і вчилася бути гордою красунею. А йому цього не треба. От зовсім не цього йому треба. А треба йому, щоб ти залишалася залежною невдахою. Тоді він коли захоче - прийде. А коли не захоче - знову піде шукати пригод. І ти знову його до себе пустиш. У своє пошматоване серце. Бо ти залежна однолюбка. А він незалежний альфа-самець і шукач пригод.

Пампушка забігла в душ і ввімкнула гарячу воду, бо її трусило від думки, що вона б зараз могла стояти на краю даху, або й зробила уже фатальний крок. Від приниження. Від того, що не зрозуміла одразу - він знав, що повернеться. Не сумнівався, що вона прийме його назад. ще й вмиратиме від щастя й вдячності.

Як змити з себе зневагу? Окропом? 

І все одно від теплої води й запаху лаванди стало трохи легше. Хоч сором досі пік з середини. А уявна близнючка дошкуляла невідкладним питаннями.

- Ти точно хочеш, щоб він повернувся, ти його вигнала і виставила нарешті на сходи його валізи з одягом і гантелями?