розмова перша

привіт.

сідай ближче, поговоримо.

я знаю, що ти не любиш мене. ба більше – навіть боїшся. розумію. ви всі такі. тому я й не тривожу тебе так часто, як би мені насправді хотілось.

вмощуйся зручніше. це крісло спеціально для тебе.

я бачу, як ти втікаєш від мене у щоденні справи й розмови. у галас і шум. часом ти готова терпіти щось зовсім тобі непотрібне, аби не бути поруч зі мною. на правду, невже я настільки страшна?

увесь твій шум, сміх, балачки ні про що, телефонні дзвінки, книжки, фільми, відосики з ютубу, походи в багатолюдні магазини, до цього страшного шумливого моря – це все, щоб сховатись від мене? але ж я бачу тебе. я завжди бачу тебе. і ти це знаєш. ти відчуваєш мій погляд, мій дотик. часом я беру тебе за руку й відводжу геть від всього цього. а ти все озираєшся! аби лиш не дивитись на мене, не бачити моїх чорних бездонних очей. хіба я винна, що такою народилась? хіба я винна?

бери плед, заварюй чай. чи каву. чи какао. чи що там ти хочеш сьогодні. я знаю, поруч зі мною холодно. та хіба я можу це змінити? що, і сукня тобі моя не подобається? але ж хіба не нагадує вона тобі чорне небо, всипане дрібними зірками? а волосся? якби я могла, зробила б його яскравим, рудим! але, на жаль, мушу ходити з цими білими пасмами серед вугілля...

знаю, я зовсім тобі не подобаюсь. але не можу не приходити. інколи я даю тобі багато часу, справді багато! але потім мені треба так само багато провести його з тобою. от як зараз, наприклад. бери теплу чашку, поправ плед на плечах і просто послухай мене, просто подивись в мої очі. там ти побачиш стільки чужих, але близьких історій! я ж бо одна на всіх вас. одна! і мушу все це витримувати: зневагу, ненависть, страх, змагальність, суперечки і торги. хіба ж я винна, що народилась такою? хіба ж я винна, що я – самотність?

добре, хоч ти мене слухаєш. дякую. отож, розпочну свою першу історію. був на світі один чоловік...