Броз Сóуейк. "Любов потрібно заслужити" Radianta.

Вітаю всіх у магічному світі книги "Любов потрібно заслужити"! Вірю, що вам тут буде цікаво! Давайте починати! (Інтерв’ю охоплює події лише по двадцять шостий розділ включно)

*****

Що ж, друзі, проникнути до головної бази повстанців, де на той момент перебувала моя "жертва", було не дуже-то й просто.

Спершу я трохи блукаю лісними просторами, а тоді таки потрапляю до цього штабу. Із власних упереджень вирішую не розповідати вам про те, як це зробила. Всім представляюся журналісткою міжповстанського журналу Лíрона, який "ходить" лише у штабах повстанців. Всередині я знайомлюся з їхнім генералом, про якого, нібито, доводилося лише чути і який виявляється справді дуже приємним чоловіком, а радше орком, дуже моцним орком. Хоч і є у хорошому настрої, та від нього віє цією серйозністю і строгістю, проте це все ж не стає йому на заваді розціловувати мої щоки, тільки-но я там з'являюся і кажу, для чого прийшла. Перш ніж потрапляю до свого респондента, я повинна взяти дозвіл у пана Морто́ро на проведення цієї розмови, що є, дякувати їхнім богам, не дуже складним завданням. Тому після недовгої дискусії я таки даю собі ради.

Тож, коли мене проводять до потрібного приміщення, я усвідомлюю, що справді перебуваю на території лазарету повстанського штабу, так як запах різних лікувальних мазей, трав і настоянок миттєво вдаряє у ніс, змушуючи мимоволі скривитися (адже до того часу лише кружляв у повітрі, а я тут до самого епіцентру прийшла). Постукавши по одних із дерев'яних дверей, що ведуть у потрібну кімнату, я чую запрошення і поволі заходжу. Мене зустрічає доволі висока стеля, бежеві неакуратні стіни, квартет невеличких відчинених вікон, десяток всіляких тумбочок і близько з шість ліжок, що повсюди стоять, то порожні, то з якимись пораненими повстанцями. Тільки деякі з лікарів або, по-їхньому, цілителів, що "крутяться" там, звертають на мене увагу, кинувши швидкоплинні погляди, а потім знову повертаються до роботи. Я, очима знайшовши свого респондента за описом, схвильовано крокую до ліжка, на якому за трохи відсуненою білою ширмою сидить симпатичний хлопець, вбраний у лляну сорочку на короткий рукав, у той час як нижню частину тіла вкриває покривало. До речі, правий рукав тої сорочки закочений, через що мої стривожені очі відразу кидаються на місце відповідної руки, але її там, на жаль, немає. "Мабуть, лікарі закотили так, щоб зручніше було з нею щось робити", - тоді ж пригнічено міркую, продовжуючи досліджувати його персону. Світло-смоляне волосся неакуратно розкидане по маківці, ніс без ніякої горбики, прямий, брови – густі і рівні, шкіра доволі бліда, а темно-фіолетового кольору очі дещо втомлено спостерігають за пересуванням цілителів. Та ось, врешті, ці органи зору натрапляють на мою скромну особу. Повстанець спершу трохи дивується, а потім на його досить блідих губах з'являється привітна усмішка. А я через неї вже більш впевнено остаточно підходжу до нього і зупиняюся.

— Салют, пане Соуейку, — все ще не дуже сміливо вітаюся. — Вам вже, напевно, повідомили про мій прихід. То давайте я спершу відрекомендуюся. Мене звати Астéрія Вінд і я журналістка спеціального міжповстанського журналу. З дозволу Вашого генерала прийшла, щоб поставити Вам КІЛЬКА питань. Що скажете? Тільки не відмовляйте, будь ласка, а то я, бачте, навіть у Абелáрда про це просила, — з надією всміхаюся, уже витягаючи потрібний блокнот і олівець із дна сумки й обережно сідаючи на край ліжка, що стоїть збоку. — До речі, у Вас колись вже брали інтерв'ю? Чи я перша така щасливиця-сміливиця?

— Йоуу... Ти що, не буду відмовлятися! Адже інтерв'ю ще ніколи не давав! А тут така нагода! То які там питання?? Хочу чим швидше на них відповісти! — хлопець стискає руку в кулак і широко усміхається. — О, і досить "викати". Так мені буде комфортніше, я ж не старий... — він сміється і машинально поправляє темну чуприну.

— Гаразд, якщо ти так кажеш... — зніяковіло сміюся я. — Що ж, дуже дякую, що погодився, — тепер вже щасливо посміхаюся, ще й усвідомлюючи, що наживо почула його заповітне "йоу". — Перш ніж почнемо, хочу попросити тебе, щоб ти розказав нам про себе кілька слів. І про вік не забудь, а то мені здається, що твоя раса живе немало. Зможеш поділитися цією інформацією? — далі цікаво питаю, поправляючи у руці олівець.

— Йоууу, залюбки! Якщо треба офіційно, то Броззаель Соуейк, а якщо ні, то просто Броз. Хлопець некоролівської крові, — показує на мить язика він, а я здивовано кліпаю, не очікуючи такої фрази. — Ангели довго живуть, але мені поки лише двадцять чотири, — скромнішає враз темноволосий, а потім хитро додає: — А хоча... Можливо, насправді мені більше, ніж я сам вважаю... Йоу, а було би класно... Я би був старшим за А́мала! — за його мімікою помітно, що мимоволі використав би праву руку, але, так як вона в нього майже повністю відсутня, він лише смикається відповідним боком. Проте, це зовсім не заважає йому радісно говорити. — А що ще такого про себе розказати, йоу?.. — задумується респондент, суплячи густі брови, і потім кидає на мене питальний погляд.

— Думаю, для початку цього достатньо. Що ж, такий собі вступ ми зробили, — накидуючи щось на пожовклому папері, відповідаю я, а тоді здіймаю на нього зосереджені сірі очі. — Отже, Брозе, як давно ти у повстанців і чому вступив до них? Взагалі, можеш розказати нам, як так сталося, що ти став членом найголовнішого з повстанських загонів? Можливо, ти думав над кількома загонами, але вибрав цей? Були якісь причини чи обставини, щоб вступити до нього? Може, тебе хтось, скажімо, запросив?

— Йоу... Скільки питань... — розгублюється спершу Броз, а я через його слова з провиною посміхаюся. Та потім пан Соуейк починає збирати думки докупи: — Ну, у повстанцях я вже три роки, — явно згадуючи минуле, відповідає молодик. — Пам'ятаю, тоді, коли випала нагода вступити до них, я вже давно ними цікавився. Але в той час було трохи складніше стати повстанцем, ніж сьогодні. Я кілька місяців працював офіціантом у непримітній забігайлівці. Часом туди приходили відвідувачі, які говорили про повстанців, і їх завжди старався обслуговувати саме я. З кожним їхнім приходом бажав непомітно дізнатися щось нове про тих, ким захоплююся. Так, знаю, сором'язливість у мені тоді була ще та... — зізнається він, іронічно всміхаючись, і продовжує: — Нерідко старався щось записувати з того, що говорили ті клієнти (їх було троє), і тоді зовсім не помічав, що вони кидали на мене цікаві погляди. А потім, одно дня, до нашого кафе завітав мій колишній однокласник із академії. Ми раніше не дуже ладнали (підлітковий вік, конкуренція і тому подібне), але того разу в нас зав'язалась цікава розмова. І то ще тому, що я випадково побачив у нього на зап'ясті мітку повстанців, яку до тої миті доводилося бачити лише один раз (але вона запам'яталась). У самих повстанцях мені подобалася їхня сміливість, духовна сила, згуртованість, оперативність і ще багато чого. Завжди здавалося, що, поповнивши їхні ряди, я зможу позбутися своїх слабких сторін. Так от, той ексоднокласник, його звали Рін, багато розказав мені про них і більшість із моїх всіляких уявлень стали правдою. Виявилося, що він знає тих відвідувачів, що вели теревені про повстанців, і це саме вони запропонували йому мені стільки розповісти. "А я й не очікував, що то будеш ти, Брозе", - згадую, як цей хлопець тоді здивувався. Від того дня минали тижні, ми з Ріном здружилися і він часто розказував про свої місії (до слова, також приховував расу, адже ми з народження жили в Ліроні). Але з незрозумілих причин не бажав розповідати про те, що слід зробити, аби вступити до одного із загонів. "Розумію, що ти цікавишся, але тобі краще залишитися фанатом. Це не для тебе, Брозе, повір", - пам'ятаю, колишній однокласник мене так переконував, а я міг лише обурюватися у відповідь. Мимоволі, сам того не усвідомлюючи, проймався ненавистю до короля і до всього, що з ним пов'язано, адже повноцінної свободи для свого королівства хотілося дедалі більше. Часто, коли йшов на роботу, на шляху траплялися патрульні королівські гвардійці, що кидали на перехожих зверхні погляди. Одного дня я серед таких навіть побачив їхнього капітана. Ніколи не забуду, що відчув, проходячи повз цього некроманта... — Броз помічає мій здивований погляд, на мить замовкає, а тоді веде далі: — От, і якось сталося так, що Рін не прийшов у наше кафе тоді, коли ми зазвичай домовлялися. Я захвилювався і не без підставно – через кілька днів дізнався від тих знайомих клієнтів, що його загін зустрівся із загоном гвардійців, якими тоді керував сам капітан. І він же ж і вбив мого друга. Від того часу я більше дізнався про цього некроманта. То був безжалісний чоловік, кредо якого звучало "Винищити всіх повстанців і принести Лірону спокій". Одного разу, коли ще не загоїлася рана від втрати Ріна, дорогою на роботу мені знову "випала нагода" побачити вже ненависного капітана королівської гвардії і я не стримався. Емоції досягли піку в непідходящий момент і я несподівано як для нього, так і для себе, зацідив йому кулаком у лице з криками про те, що це їх треба винищити, а не повстанців. А тоді сталося те, що запланувала доля... Щоб я не продовжив так поводитися і не напросився на страту, мене незнайомий тоді чоловік у блідо-блакитному плащі з каптуром вчасно схопив за руку і втримав на місці, поки некромант оговтувався від удару. "Пробачте цього душевнохворого, в нього приступ і він не усвідомлює, що коїть", - без жодних докорів сумління збрехав тоді генерал Абелард, і на запитання гвардійців щодо плаща відповів про заняття алхімією. Пригадую, я тоді був у такому шоці і від себе, і від нього, що не міг ні слова сказати, щоб заперечити його неправдиве твердження. Потім гвардійці окинули нас тими ж зверхніми поглядами і пішли далі. Слава Кіфарі, їхній капітан поставився до вигаданої генералом ситуації з розумінням, а то інакше мене б тут зараз не було. Тієї ж миті ми з ним зникли за провулком і цей орк зняв капюшона. Відрекомендувався і з азартом запросив мене до своєї великої, як він сказав, сім'ї. "Нам лише такі, як ти, і потрібні!" - поплескавши по моєму плечі, повідомив Абелард (так, розціловування теж були). Я ж тоді не міг повірити своїм очам і вухам, а коли таки повірив, то зрозумів, що вже перебуваю в одному з повстанських штабів. Ось так і почалася історія Броза-повстанця, — парубок широко всміхається, підсумовуючи розповідь, і навіть легкий рум'янець з'являється на його ще блідих щоках, а я ж не можу стримати піднесеної посмішки у відповідь. — Та й я ніколи не забуваю про те, що завдячую Абелардові життям (і так, ми з ним на "ти"). І саме з того дня моє колишнє "я" перестало існувати. Я став таким, яким хотів бути серед повстанців, і вони мене прийняли без ніякого осуду, — ще ширше всміхається він. — О, і загін я не вибирав. Генерал одразу ж направив мене до Áмала, адже той лише починав формувати команду. Йоу, здається, спершу у нас обох виникла взаємна антипатія, але згодом минула. Як-не-як спільні місії робили свою справу, — стенає плечима темноволосий, і кидає на мене очікуючий погляд. Я кілька довгих хвилин мовчу, невідривно дивлячись на нього своїми захопленими очима і водночас переварюючи у голові всю щойно почуту інформацію, а тоді, нарешті, схаменувшись, починаю поспішно белькотіти: