Розмова зі Щастям

Стояв у дверях дому Господар. Аж бачить - іде дорогою його приятель.

-Гей, Щастя! - гукає. - Що це ти, надумав вернутися?

-Здоровенький був! Ні, гуляю просто.

-Може зайдеш на хвильку?

-Та... Як це я в гості без гостинців?

-Нічого! Заходь, ти вже давненько мене не провідував.

Впустив Господар Щастя у дім. Був то дім незвичний - одна квадратна кімнатка і в ній купа люду. Попри це було там досить тихо - кожен був чимось зайнятий.

-Чекай, зараз знайдемо тобі стільця. - Господар забігав туди-сюди. Здається, саме у центрі кімнати стояв один вільний стілець. Господар зрадів і вже збирався понести його над головою, аж тут побачив, що він уже зайнятий.

-Ой, вибачте, пане! Не помітив Вас. - і швиденько чкурнув до стіни, де чекав на нього товариш.

-Що це за один, що ти у власному домі його за пана маєш? - поцікавилося Щастя.

-Та я сам не знаю хто він, - стиха мовив Господар. - Як пішов ти мандрувати, він якогось дня прийшов незнати звідки - я й не почув як двері відкрилися - і розсівся, увесь центр зайняв, бо ж бач який здоровило.

-Сумний він, - похитав головою Щастя.

-Та де там! - відмахнувся Господар. - Мовчить собі, ні на кого навіть не гляне. Жодного звуку від нього не чути. Бачили тільки раза два як плакав, але і то - беззвучно, жодним м'язом не ворушачи, тільки крапають сльози та й годі. І хочуть йому помогти, а він відвернеться і ні пари з уст. Швидше гордий, ніж сумний.

-Не знаю, на гордого, ніби, не схожий, - задумався Щастя.

-Доню! - підкликав Господар дівчинку. - Завари-но нам чаю.

Дівчинка зникла у юрбі.

-Теж мовчазна, - пояснив Господар. - Тут всі тихі, та ти й сам знаєш. Зовсім були б такі, як той здоровило, якби не Хлопець.

Всі присутні як один зиркнули на мовця, але одразу повернулися до своїх справ. Тільки Здоровило сидів собі як раніше, він тут єдиний не знав Хлопця.

-А як він там? Заходить часто? - у Щастя засвітились очі. Саме він понад шість років тому привів Хлопця у цей дім.

-Більше двох тижнів не бачив його. Та краще про нього зараз не говорити, тут усі після приходу Здоровила стали якось холодно про нього згадувати.

-Тільки не я! - вигукнув хтось. Він сидів у кутку, руки його були зав'язані за спиною, нога у кайданах з кулею. Не зважаючи на це, він був єдиним з жителів цього дому, у кого майоріла усмішка.

-Знову ти шкіришся, - скривився Господар.

-То у вас тут вже й в'язниця?! - скрикнув Щастя. - Чого ви цього малого закували?

-Який він малий! Таке базікало, такі непристойності говорить, що ми усі - дорослі люди - вуха закривати мусимо. А як він не заткнеться, то й бити доводиться.

Щастя скрушно похитав головою. Тим часом дочка принесла чай. Відсьобнувши, гість серйозно мовив:

-Якби ви його вислухали, то жили б у злагоді.

-Нащо нам з ним ладити? - розсердився Господар. - Кажу тобі, він нам тільки морока, бо в цьому домі не слухають речей, про які він розводиться. Тут ніхто про це усе не знав, поки він не приперся!

-А може це я його до вас послав? - примружив очі Щастя.

-Ти? Та не може бути!

-Чому ж? Я побачив, що вам треба нарешті подорослішати і змиритися з багатьма речами, про які ви не хотіли відати. Ви не бажали виховувати цього хлопчика раніше, тепер доведеться його зрозуміти.

-Хлопчика? - Господар більше не протестував, а уважніше придивився до В'язня.

-Йому тільки пів року минуло, - кивнув гість.

-Гм.

-Я знаю, що тобі важко, адже ти прожив не 15 років, як от я, тобі ще й трьох нема. Тому я даю тобі час прийняти цього хлопця.

-Але як? - безпорадно спитав Господар.

-Попроси допомоги у Хлопця, він, на відміну від тебе, його виховував в своєму домі.

-У нас тут більше не просять про допомогу...

-Оце так! Багато ж нечисті повилізало з льоху за ці кілька місяців, що мене не було.

-Якби ти полишив свої мандри, все знову налагодилося б.

-Вибач, та поки мій стілець зайнятий, я не повернуся. Можливо загляну ще з гостинцями, але тобі доведеться постаратися, щоб я захотів повернутися - дуже вже тут все запустив.

-Я все виправлю! Не знаю коли і як, але виправлю, - пообіцяв Господар.

-Я не сумніваюся. Але ми з тобою знаємо, хто точно сумнівається.

Приятелі поглянули у центр кімнати і тихо зітхнули.