Целофанова обгортка

Чоловік повільно виліз із багажника, розпрямився потягуючись, покрутив головою – ніби перевіряючи чи добре та розмістилася на шиї. Потім, глянув на целофан:

– Ну що, льотчик-смертник, прибереш цю обгортку, чи я тебе зараз в неї запакую?

       Максу в середині все аж похололо, бо точно знав, що принаймні нога в цього мужика була поламана – кістка стирчала назовні, а він оце стоїть собі спокійнісінько й тиче пальцем у простелену на підлозі жовту плівку.

Максові хотілося, щоб вся ця ситуація була наркотичним глюком, маренням навіяним Хеловіном:

– Як? Ви ж… Я не хотів… Це не те, що …  

– Та годі тобі!  –  владний голос чорноокого чоловіка перервав Максів белькіт. – Так, живий я. Не хотів збити мене? Дурню зрозуміло. Твоє «це не те, що…»  якраз ТЕ – вирішив мене поховати в безіменній могилі. Боїшся? Бійся. Я сам тебе цією обгорткою скрутити можу.

– Я д-дум-мав т-ти пом-мер. Н-не дихав, коли я п-підійшов. – Макса колотило. Швидко зім’явши плівку він закинув її кудись в куток і дістав мобільний. – Я зараз швидку викли…Ой! Що…!?

   Чоловік буквально вихопив телефон з хлопцевих рук. Глянув на екран, вимкнув й засунув собі в кишеню.

– Не треба швидкої. Чого трусишся? Все в нормі. Це твій дім? Дома є ще хтось?

     Не дочекавшись Максимової ствердної відповіді, чоловік попрямував сходами. Хлопець ще заклякло стояв в гаражі, коли з будинку пролунав голос збитого незнайомця:

– Не погана халупа. Ясно, з якого дива так жируєш. Горілка є? Давай знімемо стрес. Ніяк не звикну… Йдеш?

      Макс піднявся на перший поверх і пройшов на кухню, де поралася його недавня жертва. Чоловік по-хазяйськи дістав з холодильника шмат буженини, помідори, твердий сир, пучок кропу, великий шмат шоколадного торта, судок з холодними котлетами, а потім махнув Максові рукою:

– Тягни хліб і горілку. Після смерті в мене завжди звірячий апетит. Ти, бачу, провіантом не бідуєш, – проплямкав чоловік жуючи буженину.

Максим слухняно дістав з шафки буханець хліба, а з бару приніс пляшку:

– Хатня робітниця, Антоніна, слідкує за запасом харчів, – не знати для чого повідомив він нарізаючи вихилясті скибки.

– Ага, – тільки й вичавив з себе чоловік, набиваючи рота. А прожувавши, підсунув ногою до столу ще один стілець. – Сідай. П’єш?

– Ні. – чомусь бовкнув Макс.

Нещодавно воскреслий поцокав язиком і недовірливо похитав головою.

– Значить п’єш. Всі ви, золота молодь, або на наркоті або на дорогому бухлі. – резюмував він, наповнивши горілкою дві чарки по вінця. – Як тебе звуть, злочинцю? – посмішка на його обличчі не відповідала грізному голосу.

– Максим.

– Ну… давай вип’ємо, Максим. – і  одним махом спорожнив чарку.

Максим не відстав.