Розмова з окупантом

Основна частина

Мій товариш, в одному з окупованих південних райцентрів, веде діалоги з офіцером-окупантом. Той вважає себе людиною освіченою, й ніби дуже добре розбирається в теперішній ситуації. Налаштований поговорити.  

– Вот скажи мне, как вы к нам относитесь?

– А ти шо хочеш почути?.. Шо я тебе люблю?.. Так?.. Прям обійми тобі повинен розкрити… Цього ж чекаєш?.. Глянь он в дзеркало, забув, шо з автоматом… Ти так і на вулиці питай – автомат настав і питай, відразу все, шо хочеш почуєш. От якби помінятися з тобою…                                            

– Ну не так чтоб люблю там… Однако ведь ничего плохого я тебе не желаю. Пришел, как видишь, с миром. От твоего старого приятеля привет привез. Давай поговорим просто, со мной обо всем можно. Кстати, ты что, не можешь со мной на нормальном, а то я вашего не понимаю?

– Наш, значить – ненормальний тобі. От цікаво, якби ви приміром в Африці на когось напали – теж вимагав би від них свого «нармального»? Розмовники вам забули видати – чи шо? Окупантам «паложєно» розмовники. «Кури, яйкі, млєко»… Чув?.. Я тобі знаєш, шо скажу: все ти розумієш, може сказати не зможеш, але розумієш, це точно. Це вже не раз доказано – для росіян наша мова ясна.

– Ну,  раз уже так хочешь, можешь на своем розговаривать. Что не пойму – переспрошу. Но какой же я оккупант?.. Я – миротворец! Освободитель! Спасать вас пришел.

– Ладно, (іронічно) миротворець… кажи, чого ви прийшли насправді, шо вам треба від нас? Байки ваші про денацифікацію й демілітаризацію чув, проте шось віри не йметься, шо ви саме за цим, бо так можна на любу країну напасти – у всіх же є своя армія і свої патріоти, яких можна обзивати націоналістами. До речі, шоб вам вгодити, то шо: треба рідну землю свою нам не любити, чиюсь більше... Може вашу?.. Якось так виходить?

– Демагогия… Так вопрос не стоит. Любите себе – кто не дает... Но вы нациков плодите и нам угрожаете.

– Краще б на себе подивились... Ті, хто бігає по ваших вулицях і кричить «Рассєя!»  – то якраз і є нацики. Ми не гнобимо нікого. А у вас… «чурками» обзиваєте всіх своїх, які за Уралом, пів країни, вважай. А до кавказців як: мови нема… Ото навики, так нацики – у вас під носом. А ми нікому жити не мішаємо.

– Как это не мешаете, а русских кто прижимает? Кто им жить не дает? Кто русский язык запрещает? Вот, кстати, отчасти – потому мы и здесь.

– А ти на вулицю вийди – вуха настав, в магазин зайди, в маршрутку – там почуєш, якою мовою більше в нас говорять. В газетний кіоск заглянь – скільки там російської. Притє-сня-ют!.. Небилиці, сказкі на вашем, розповідаєш мені тут. Телевізор у себе менше треба дивитися, а то й хлопчиків розіп’ятих на хресті побачиш і снігурів перебитих. Якшо за цим прийшов – то пора вже додому. Побачив, переконався і чимчикуй (шпарь) до себе порядки наводити, а ми й без вас якось справимось.

– Что ты так резко?.. Спокойнее, спокойнее, не нервничай сильно… Речь ведь не только о вас, но и о Западной Украине. Там точно притесняют.

– А ти там був?.. Ти знаєш, шо там робиться?.. Там точнісінько, як і в нас – ніхто й нікого, тільки мови української більше. Але то таке… Зараз ти де знаходишся?.. Нічого не перепутав?.. Може карту чи глобус дати? Виходить шо: десь… там… ніби… хтось, а ти сюди з автоматом і на танках? Знаєш, про шо це говорить?.. Скажу: вам по барабану, де і хто, і язик ваш расєйскій тут ні до чого, і люди ваші. Незалежність вам наша муляє, свобода наша. От шо вам спокою не дає. Як же: ми тут, шо хочем, те й робим, нікого не слухаєм, не питаєм, а вам аж свербить-чешеться. Хочеться, аби ми наче роботи, строєм ходили, любі ваші забаганки виконували, вождям, до вас слухняним, хвалу співали?

– Не согласен! В корне неверно все! Никакая свобода ваша нам не претит. Мы тоже свободные люди и никаких таких вождей, как ты там сказал на своем – «слухняних» – от вас не требуем. Мы же один славянский народ – хотим быть вместе, чтобы сопритивляться Западу, где сплошные геи засели. Вам бы слушать нас – и все было бы хорошо.

– Ага!.. Забув сказати – «беспрєкословно слушать». А як ні, то дуло автомата впреш у живіт. Ну, давай про вашу свободу… Вчора в нашу школу прийшли ваші «асвабадітєлі». Знаєш, шо сказали?.. Трьом вчителям на роботу не виходити… Відгадай-но яким? Шо за правилами вашої свободи нашим дітям не тре вчити?.. Ну!..

– Не знаю, я не по этим делам… может украинский да историю. Да!.. Историю точно!.. Вы же там все перекрутили-переиначили. Бандеру-Шухевича возвеличили… Угадал?

– Вгадав, то вгадав… На те ти й з «русского міра»… А я наших кого не спитаю – ніхто вгадати не може. Максимум – один предмет. Ти, до речі, третього не назвав, видно, методичку не дали до кінця прочитати. Та й ти ж у нас «нє по етім дєлам», правильного з себе строїш. Правда, знов забув, шо автомат у руці. Але вернемся до предметів. Скажи-но: чого це ми не маєм права вчити свою мову. Це свобода по-вашому називається… Хай вже історія наша вам мішає, але мова… вона в чому винувата. Може ваша нам теж не подобається – говоріть з нами німецькою або французькою.

– Сам же только что говорил: на ваших улицах и маршрутках большинство на русском. В чем тогда проблема?

– В чому?.. Скажу в чому… В нас ніхто ні до чого не силує – хочеш говори російською, хочеш українською, ніякої заборони. А ви – «асвабадітєлі», кажете нам: «ніззя». От в чому…

 Коли ваші прийшли в школу підручники історії вилучати, довго не могли второпати, чого в іншій школі такий підручник по-другому виглядає, не тим автором написаний. Для вас дивина – не під одну гребінку. Довго дивувалися, не йняли віри, думали, навіть, шо дуримо їх, не звикли до такого. Як це: різні підручники з історії в одній державі! Нонсенс!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше