Розмова трьох

 Вони стояли втрьох, трохи осторонь від дороги.
Я, власне, не надто був зацікавлений у цих трьох хлопах, я щойно повертався з роботи додому. Але доля вирішила трохи познущатися з мене і запустити якусь чергову процесію на "ура Сталіну". Ні, ви не подумайте, я люблю нашого вождя, він мені як Бог, про якого колись бабуся розповідала (от тільки, на відміну від Бога, він реальний). Проте тут ці паради затягнулись, і група піонерів могла зібратись у цілу школу, взяти портрети Сталіна та Леніна й іти по вулицях, щасливо співаючи гімн нашого великого СССР. Звичайно, тішить, що люди одумалися і діти ростуть такими свідомими та відданими патріотами... дійсно, ще пару років тому, в 1936, тут масові протести були, люди чомусь бунтували, а тепер у 1938 до них нарешті дійшло, що батько Сталін для нас хоче лише найкращого, він за нас бореться, переживає та любить усіх нас.
 Та от через цих дітей, які зайняли всю вулицю, я мав перервати свою дорогу і зійти до підворітні, ставши спиною до цих трьох чоловіків.
Судячи з їхнього вигляду, вони не були поважними людьми, швидше за все прості трудящі на заводі чи ще десь. А якщо судити по говірці та одягу — вони прості, неписьменні...
Ох, маленькі піонери, прошу вас, ідіть швидше! Прості трудящі — це, звісно, чудові люди, але стояти біля них... гидко.
 Раптом вони заговорили голосніше:
— А я що знаю, Йванич? Я ж нічо того не знаю, — почав прокуреним голосом один з них, у старій подертій шапці, що підходила більше до літа, ніж для суворої зими.
— Так, а хто знає? Хто, я вас питаю, знає?! — чоловік років тридцяти, що мав більш пристойний вигляд (принаймні в нього була шапка-вушанка і трохи брудне, але зимове пальто, на відміну від інших двох).
— Та вспокойся, Йванич, — третій, від якого смерділо бензином, втрутився і заступився за Прокуреного, — ну відки йому то знати? Ну правда! От хіба вгадаєш, коли вони приїдуть? Ні.
— Та я то понімаю, але ж! Де мені тепер його шукати? До кого треба кричати, щоб почули? Куди його вивезли? — Шапка-вушанка ледь не кричав, стримуючись з останніх сил. — А ти дурень, — звернувся до Прокуреного, — ти ж з ним з роботи йдеш, у тебе вікна на його під'їзд виходять! Не міг просто на звук встати і глянути, хоч як машина виглядає, скільки людей зайшло і о котрій?
— Та я..., — Прокурений зам'явся і більше не говорив.
— Так... то плохо... А слухайте, а в кого є щось погризти? Сухар, мо? Або кваску попить? — Бензин, — А то знов живіт зводить.
— Нє, откуда?
— Ну ладно...
Шапка-вушанка, здається, ледь стримував крик, сперся на стіну:
— Де я тепер знайду його?... Що я робитиму без нього?.. Як я буду без нього?..
— А ти спробуй написати листа Сталіну! Я чув, що таке робили і людей повертали. Може й твого брата повернуть? До речі, за що його взяли?
— Та їм шо, повод тре? Ти ж знаєш: він ото писав, ото не х'тів... Ааааааа, він недавно ще казав старшому, що його зарплата не влаштовує, занадто маленька. А потім ще й посварився з ним. Може за це?
— Та може... А в принципі, в чому він був неправ? Та на цю зарплату працювати — гріх! Їсти нічого, другий день голодні ходимо. Води немає, тиждень не милися. Зате роботи аж, як то кажуть, — до суботи. Та ще й вивозять кудись по ночах людей, і нас, простих трудящих, а на утро кажуть: "Нет. Не знаєм ми такого человека"...!
— Ти дурак?! Ти щас ще на всю вулицю заори! Ну так, щоб по нас тож прийшли вночі і повезли! А чо ж нє?! — Бензин цикнув на Прокуреного.
— А знаєш... я таки напишу того листа, — Шапка-вушанка.
— От і правильно.
Я стояв і не розумів, про що вони. Кого забирають? Яка зарплата їх не влаштовує? Це де води немає? Який лист вони писатимуть?
Їм що, наша влада не подобається? От бидло... Це таких, як ви, треба забирати і вивозити! Враги народу!
Діти вже пройшли, але мені стало цікаво, чим це закінчиться. Я трохи зайшов у глиб арки, що була поряд, щоб бачити їх повністю.

 Вони не говорили про щось цікаве, як раніше, а просто про запчастини, мастило та ще щось. Схоже, вони працюють механіками на заводі.
Раптом Прокурений похитнувся і впав у мокрий сніг і бруд. Я чекав, що він зараз встане, вилається чи пожартує, але він більше не піднімався. Він взагалі не ворушився.
Щойно я глянув на його тіло, що лежало на землі в не зовсім людському положенні, помітив іще кілька цікавих, але шокуючих дрібниць. Вони всі були босі. Взуття не мав жоден, ноги були синюватого відтінку, перев'язані ганчір'ям. Штани подерті й легкі, не зимові. А ще вони були дуже худі, всі троє.
Я чекав, коли вони присядуть до Прокуреного, допоможуть йому піднятися чи бодай звернуть увагу, але вони продовжували говорити про якість мастила так, наче нічого не трапилося.
Аж раптом:
— О, гля, а я думав, першим ти ляжеш, — без здивування чи співчуття сказав Шапка-вушанка до Бензина. — До речі, не пам'ятаєш, скільки вчора нас було? Бо сьогодні тільки 45, а має буть 145?
— Вчора нас було 60, — Бензин підраховував це, — з них двадцять заарештували разом із сім'ями... ще десяток просто не дійшов додому... хм, це лише тридцять. А решта де ділись?
Він говорив так, ніби це була найнормальніша річ у світі. А я стояв і не знав, що думати... Як це "арештували з сім'ями"? Як це "не дійшли"? Вони помиляються, це не може бути тут, у найщасливішій країні!
— Слухай! А це ж Серьожку тоді розстріляли, да? А Вовку посадили?
— Нє. То не так було — Вовку розстріляли, Костю посадили, а Серьожка просто по дорозі додому впав. Це ж тоді якраз хуртовина була.
— Бля... а кого ж тоді вислали, якщо не Костю?.. Я заплутався!
— Диви: вислали Сашу, Вітю, Гната, Женю і Пашу разом із їхніми сім'ями; розстріляли Вовку, Мішу, Катю і Льошу; просто замерзли Оля, Даша, Славік, Захар і Назар. Поняв?

- А от голоду, як цей, - він кивнув на тіло Прокуреного, - ніхто хіба не ліг?
- Нє. Помирають від цього не часто. Ти ж знаєш, у нас в СССР "ніхто не умрьот от голода". Ми пока тільки свідомість втрачаємо від голоду, а цей - просто вийняток із правил. У нас чаще от істощенія, холода і втоми. Має буть все разом. Так просто від чогось одного не виходить.
— О, дякую, прояснив.
— Та без проблем. Все одно завтра нових завезуть.
 Це не був сумний, співчутливий тон, це звучало, ніби він забув, що дають в їдальні, і намагався згадати вчорашній обід, а другий просто підказував, що тоді давали.
 І вони пішли. Просто переступили тіло свого товариша і пішли собі, навіть не згадавши його.
Я підійшов до вже холодного тіла Прокуреного. Дихання не було, ноги, губи, руки сині від холоду. Теплого одягу нема. Тіло худе, брудне й виснажене.

Я повернувся додому і зараз пишу це. Я не можу повірити, що наша влада так чинить, але це схоже на правду. Занадто спокійними були їхні голоси для божевільних, і надто буденними вони були...