Епізод 34

• Знаєш, - підсумувала Бернадет, відкинувшись в кріслі, - в Долні Бадін життя було найспокійніше, що коли-небудь в мене було за 20 років. Я ніколи не відчувала цього спокою, що тоді було у мене. 
• Що ти тоді планувала, - спитав Грегорі.
• Чесно - залишитись. Мені здавалось, що після всього це було ідеальне місце. Це було прекрасно: ти для них не вбивця, а просто англієць, що живе життя і допомагає місцевим бабуся. Це було навіть після того, як ми з Бенедиктом дізнались таємницю Іштвана. Так, це були прекрасні 11 років. 
• Таємниця? 
• Не спіши, - губи розтягнулись в посмішці, - не треба йти далі, ніж тобі потрібно. А взагалі я хочу їсти. І своїми справами вже зайнятись. І ще, чому мене 10 років не шукали? 
• Не було коли, - він склав зошит, - треба було вирішувати опікунство наді мною. 
• А, так.

Поки чоловік діставав запис з відеокамери, альтер роздумувала. “А й справді, - споглядала за ним, - в той момент йому було 13 років.”

• Слухай, - додала вона, - а що тоді сталось? Я Наталіеля застала живим.
• Коли ти поїхала: він прийняв велику дозу снодійного, - коротко відповів він, - коли приїхала поліція та дідусь зі мною, тато вже був мертвим. До сих пір не знаю, чому він так зробив.
• Ти не роздумував над тим щоб піти то Клоуфорта? Якщо він знає про мати, може і про Наталіеля щось знає, або, - вона подивилась на шафу, - а, ось і воно. А що якщо щоденник Кімберлі є щось, що дає відповідь, скажемо якась домовленість? Просто припускаю.
• А може. Але це чекає завтра. Я піду приготую вечерю, моя черга. 
• Давай.

Коли Грегорі пішов, Бернадет повільно піднялась та пішла до вікна. За склом були сутінки. Вона вкотре занурилась свої думки, але в якесь червоне світло, що мигало здалеко. Вони довго слідкували, поки її Грегорі не погукав на кухню. “Дивно,” - вирішила альтер і пішла. 

На вечерю був м’ясний пиріг та макарони. 

• Я хотів з сиром приготувати, - сказав чоловік.
• І саме його ми забули купити, - констатувала Бернадет та вертіла яблуко в руках. 
• Дивись, - сказав Грегорі, - давай зробимо так: я поки передивлюсь матеріали і може поїдемо до Клоуфорта. 
• У випадку якщо буде питання?
• Так. Кожну людину ми знаємо лише з певної сторони. Може він знає чому тато так зробив. 
• Зрозуміло. Ще, наскільки далеко від нас Луї? 
• 20 хвилин на машині, а що?
• Щось мигало зі сторони їх. Червоне світло. Знаєш як маяк, але нижче. 
• Ліс дуже густий, світло просто не проб’ється через нього.

Вони замовкли, прислухаючись. 

• Ведемо поки себе як зазвичай, - прошепотів він, - типу нічого не помічаємо. Потім в якийсь момент нам треба вийти на верх. Двері заблоковані, що вхідні, що задні. Коридор там не біля вікон, тому певний бункер. Там є ніж. 
• Добре, - пошепки сказала вона.

Вести себе в момент, коли можливо за вами можуть слідкувати, дуже важко. Швидко думаєш, чи все закрите в домі? Чи є він тут? Наскільки близько він від вас? Наскільки сталкер знає вас? Навіщо він тут та що він хоче? Наскільки ви у безпеці? Але в цей час треба їсти та помити посуду. Зображати що ви нічого не підозрюєте. Просто чистити яблуко ножем та піти з кухні, погасивши світло. Не можна показати що ти розумієш що за тобою слідкують. Не можна дати зрозуміти що ти знаєш. Вони тихо зайшли на другий поверх та сіли в кутку біля кімнати. Бернадет тремтячими руками прижимала вилку до грудей, що взяла на кухні, та тулилась до молодшого брата. Грегорі тримав ніж та слідкував за коридором. Піт стікав з лоба, все його тіло було одним нервом. Спітніли долоні, Бернадет потилицею відчувала холод. Тиша. Не зрозуміло, чи хтось крім них тут є. “А двері точно закриті?” - думали вони. Годинник повільно цокає. Відбиває 1-у годину ночі. “Може вже все? Він пішов?” - це ще одна думка, що промайне в голові. “Може подзвонити до поліції?” - третя думка, що здається розумною, поки не згадаєш де телефон і наскільки заряджений. Їх (Грегорі) був у вітальні та заряджений на 10%. Щоб до нього прийти треба потрапити під вікно. А якщо в у нього вогнепальна зброя? Ризиковано за ним йти. Годинник відбив 3:00. Хочеться спати. Альтер позіхнула зі сльозами. Досі тиша. 

4:00.

5:00. Ранкові промені доходять і до коридору. Вони повільно спускаються вниз. Знаків що хтось був в домі немає. Вітальня не тронута. Телефон на місці. Вікна цілі. На кухні теж все ціле. Виходить, він не зайшов. Дійсно поки йому не треба зайти до них. Але до якого моменту це йому не треба? І навіщо вони йому? 

• Обійшлось, - сказала Бернадет та впала на диван. 
• Так, - Грегорі видивлявся в вікно, - давай перевіримо двір.
• Згодна. Ще поліція повинна знати, - піднялась.

Ручка дверей хтось ледь не обірвав. Двір був весь в прим’ятій траві. Якісь троянди обірвані. Задній двір теж волів бажати кращого. Двері розцарапані, хтось відірвав кору дерева. 

• Однозначно, - сказав Грегорі, - я шукаю нам тимчасове житло. Тут залишатись небезпечно.