Вечір був звичайний. Як і вечеря Анни. Кімната, в якій вона жила, була обставлена по цікавому: старинний дубовий шкаф часів 70-х, ліжко з дерева та стіл, картини-копії полотен Ренесансу. Все старе, як і хозяйка дому. Сидячи в шортах та майці, вона витирала мокре руде волосся полотенцем. Перед нею лежала записка, що вона підібрала в домі Вінтерів, коли налаштовувала камери. Написана звичайною ручкою.
“Місіс, по-моєму, ви трошки переходите дозволені етикетом кордони. Невиховано залізти в дім, якщо господарі цього не просили. На перший раз (я сподіваюсь він і єдиний) ми пробачимо, але в наступний я і мій брат будемо вимушені вдатись до заходів, що дозволені нам положенням, в якому ми знаходимось. Сподіваюсь цей інцидент та моє зауваження не зруйнують наші враження одне від одного.
Найщиріші побажання,
Містер Вінтер.”
“Чопорний бріт, - зі скреготом зубів вона піднялась до дзеркала, - що ти, що твій брат. Як він зрозумів це? І ще, а хто написав з них? Ну нічого, proper, я тобі розкажу, кому з нас розповідати про вихованість і правильність. Я тобі такий грозовий перевал влаштую, що…” - відповідь не придумала і впала на стілець.
Соломія не розраховувала що може бути на крок вперед, що її налякало.