Епізод 32

Бернадет декілька років вчила словацьку. Дивувало, що у самого Бенедикта з вивченням мов була біда. Він намагався говорити їй кожен раз, коли їхнє відображення потрапляло на видиме місце. Вперше це було біля колодця, коли вона набирала воду по проханню баби Маришки, в яких жили. Вона просто заглянула в воду щоб подивитись на себе. Обличчя трохи зморене від праці, чіткіше видно вилиці. Царапина на підборідді, що отримано від невдалої роботи з плугом ще зранку, ще трохи боліла, волосся було зібране в недбалий хвіст на потилиці. Блакитні очі нагадували море останнім часом, а не небесну блакить. Сіра сорочка, чи радше стара, так як належала ще сину баби, висіла на ньому. 

“Зупинись!” - закричав Бенедикт.

“Чому? - було її питання, - ніхто вмирати не буде, ми просто дізнаємось що відбулося. Може.”

“Не бреши.”

• Гей, - крикнув Мацек, що теж пішов взяти води, - ти спиш? 
• Добрий день, - сказала Бернадет, - ні, просто задумався. Як ся мать?
• Може ся маєш?
• Та. 
• Та добре, а ти як?
• Нормально.
• Як тобі в нас? Вже тиждень живеш тут.
• Та наче добре, може ви здивуєтесь я більшу частину дитинства провів в сільській місцевості, а частину - в місті. 
• Ого, я не думав що у вас залишились села, - та засміявся. 
• Я вас здивую, але в нас багато сіл. Просто на возах не їздять. 
• Он як. Як тобі Маришка?
• Приємна жінка. 
• Хочеш проїхатись в Чабадськи Вбродок? Ти про нього розпитував.
• Так.

Вони поволі шли по селу. Тут ніхто не спішив. Здавалось, що воно закарбувалось в часі. Дома були з черепицями коричневого кольору. Виднілись трішчини, особливо в домах одноповерхових. Частина двоперхові. Як розповідав Мацек - раніше тут жили цілі родини. Сам чоловік жив недалеко тут, через 3 хати. Сама Бернадет живе в старенькому домі, що трохи розвалювався. Цим і займались вона і Бенедикт - трохи ладнали дім. Шпаклівка, змінити биті вікна, прибрати все - це робив Бенедикт, що пам’ятав як це робити з дитинства, бачачи як це робили інші в селищі Луї. Бабуся раділа такому сусідстство. Після того як заніс воду, обличчя юнака потрапило в невеличке люстерко, що слугувало як дзеркало для умивальника, для чого і потрібна була вода. 

“Я не хочу знати,” - шепотів Бенедикт.  

“На твій превеликий жаль, - відказала альтер, - я цього бажаю.”

• Міс Маришка, - сказав юнак до старенької пані, що недалеко полола помідори, - я помітив, що один дім десь поодаль пустий. Це чого?
• Там жила сім’я, - відповіла літня жінка, - виїхали.
• Я ще поїду сьогодні-завтра в Чабадськи Вбродок з містером Мацеком. 
• Добре. 

Жінка ніби хотіла щось сказати, але промовчала. Щоправда, поїздка перенеслась. Не на завтра, а на декілька місяців. Вина цьому - весна. здохлий кінь, гірські дороги та зайнятість кожного. Вже був початок літа, як тільки вони зібрались піти. 

Гірські дороги - дуже небезпечні. Сильний вітер, що лізе в очі, може завести на невдалу поверхню, що і так не найнадійніша. Можливий результат - падіння вниз, що гарантована смерть. Бернадет/Бенедикт шли за Мацеком. Вона мимоволі подивилась на дерева. Чорне волосся металось від вирихів та закручувалось, хочі вже підстрижене коротше. Пальто, що було в рюкзаку забачливо закладене та куплене ще в Парижі. Біла шкіра стала злегка смаглява. Вони тримаються руками за камені. На руках, що вже мали невеликі ранки від роботи. 

• Скоро будемо на місці, - сказав чоловік середніх років.

Ось вже показалось село, ще менше ні Бадін. Будиночки, що межувало з Чабадським замком. Вони потрохи спускались. Саме тут у хлопця поїхали ноги. Якби не його компаньйон, то закінчилось трагічно. Вивихнута нога боліла. Рятувало те, що вони вже були на місці. До них підбіг чоловік.

• Здоров, Мацек, - сказав він, - що у вас тут.
• Здоров Штефан, - відповів чоловік, - давай спершу доведемо та полікуємо. Це той англієць, якого я згадував. 

Підхвативши хлопця, вони занесли до першого дому села. Справедливості заради, від Долні Бадін вони фактично нічим не відрізнялись. Лише більш безлюдне, ніби тут ніхто не жив. Дружина Штефана поклала компресс на ногу, що розбухла.

• Що ж робити? - тер голову друг Мацека, - лікар тут не скоро буде. 

Поки всі вирішували що робити, Бернадет всіх розглядала. Штефан був молодше за його першого словацького друга, мав вже сивіючи світлу чуприну та зморшки. З Мацеком вони були чимось схожі, обидвоє кремезні, обидвоє мають руки що тяжко працювали в полі, що говорила і шкіра, спалена на сонці. Дружина була не молодша чоловіка та не менш миловидна, ніж жінки Англії. Вона вишивала. В цілому дім охайний, теплий. Всюди була вишивка. Він відкинувся на подушки та дивився в вікно. Бенедикт щось шептав. Він не полишав донести свої страхи. Однак раптово зайшов чоловік, що забрав увагу обидвох особистостей. Високий та худий, він трохи горбився від віку. в чорних кучерях вже виднілась сивина. У чоловіка були карі очі, що вивчав хлопця. Хоча риси обличчя були гострі, від нього було щось м’яке, по давньому знайоме. Одяг був охайний, нічого не було дивно. 

• Пане Іштван, - звернулась жінка, - як ся маєте?
• Чудово, - відповів він, - а ви як?
• Не жаліємось. Це Мацек вирішив нас познайомити зі своїм новим другом. Іноземцем, до речі. Що правда, на гірській дорозі з ним сталась невдача. 
• Зрозумів, - він сів біля Бенедикта, - і як звати вас?
• Бенедикт, - відповіла Бернадет, - радий знайомству.
• Я теж. 
• Доброго дня, - сказав Штефан, - вже з Бенедиктом познайомились?
• Так. 
• Як ваше сердце?
• Турбує, але не страшно. А ви що? 
• Все добре, діти звонили. Живуть в Братиславі.