Епізод 30

В поїзді було злегка тепло. Все вказувало на початок весни. Високий юнак сидів та купався в чорну кофту з капюшоном, ледь не зрівшись зі стінкою в купе. Його блакитні очі з холодом дивились у вікно. Обтер об джинси руки, він дивився на сумку. Бернадет поправила волосся, що за 12 днів трохи відросло, як і невеличка щетина, що відчувалась дотиком. Про себе вона посміхнулась. Спершу заїхала в Девон, зібрала речі, Лондон, євротунель до Парижа, з Парижа до Мюнхена, з Мюнхена до Відня, що він зараз їде. В самому домі їй потрібно взяти документи. Вона не думала тоді застати Наталіеля Вінтера, коли шукала всі документи. 

• Вже шукаєш, - сказав він, схрестивши руки і впершись боком в шкаф.
• Наталіель, - вскрикнула вона та встала.
• Не очікував що це відбудеться. Добре, перевдягнись і помийся, я підготую речі, - він повернувся та пішов з кімнати.

В душі вона витерла полотенцем голову та уперлась руками в раковину. В дзеркалі був Бенедикт. Те ж лице, то й самий юнак, що хвилювали тільки його оцінки в універі та зустрічі з друзями. Коли вони їли з молодшим братом в маку та KFC та збирали рандомні фігурки. Він обожнював книги Джозефа Шерідана ле Фаню та сестер Бронте, ще не розумів твори Милодара Павича та любив всю літературу світу. Маленький Бенедикт сидів у дідуся в видавництві і читав. Юнак зазирнув в очі. В цих блакитних очах вже була інша. Бернадет Вінтер. Та, що поїде і розгребе все, що відбулося до народження Бенедикта. Це потрібно поїхати в минулі місця і потребувати вже де-юре чи де-факто сатисфакції. І це вже потрібно робити. Він спустився вниз. Там вже вітчим склав йому рюкзак та поклав нові речі.

• Будьте обережними, - сказав чоловік, коли юнак підійшов, -  я не знаю, як тебе звати. Точно не Бені.
• Наталіель, - сказав він, - вибач.
• Пусте. Це “вибач” прибережи на майбутнє для декого іншого, - чоловік протягнув одяг, - передявгнись, вийдеш з заднього дому через ліс. Там злови попутку до містечка і з вокзалу приїдь в Дувр. Тільки обережно, не попадись нікому. 
• Звідки ви знаєте мене? 

Він поромовчав. Бернадет вдягла те що він йому дав та зібрала волосся в низький пучок. Проходячи повз кімнати, вона побачила як чоловік п’є віскі та сидить над листками паперу. Натягнуто посміхнувшись, він/вона стрімко пішли до дверей на задній двір. 

В лісі було вогко. Трохи закутавшись в куртку, вони шли через лісову частину. Пахло плющом та вересом. Шукаючи по каменям доріжку, він йшов. Тиша. Віддихавшись, Берн вперлась спиною в дерево та з’їхала додолу. Піднявши голову, вона бачила денне сонце та верховіття вічних дубів. Для них він малесенька людина, ще одна, що сидить тут. Можливо, він не перший, що при таких обставинах тут знаходиться. Ще один біглець, що порушив закон. Нині ім’я Бенедикт Раду Вінтер - ім’я вбивці. Дороги назад немає. Обійнявши ноги, юнак прижався до дерева. 

“Це безумство!” - закричав внутрішній голос, що був Бенедиктом.

“Так, - посміхнулась Бернадет та відповідала теж всередині тіла, - це безумство, але виходу немає. Тепер наше життя саме таке. На жаль, ми вимушені так існувати. Звикай,” - та піднялась.

Було морозно, як ніяк лютий. Хлопець повертів головою. Нікого. Сонце пробивається з крон дубів та інших дерев. Мох був повсюду, як і камені. Життя було, але непомітне для юнака. Птахів не чути. Бенедикт/Бернадет, обережно ступаючи по каменям, шов. Всюди пахло лісом. Чи правильно він шов, прислухаючись до всього. Він механічно облизнув губи. Нижня лопнула від холоду. У крові металевий смак. Почувся шум. Дуже далеко. Скоро дорога машин. Вони правильно йдуть. Дійшовши до траси, він зловив попутку. Його взяла сім’я. Так, вони повірили що він гуляв і заблукав. Приїхали на вокзал. Далі Дувр. Сівши на паром він доплив до Кале. З Кале  до Парижа. Далі Мюнхен. В тому поїзді вони вперше заснули. З Мюнхена  у Відень. І ось Бернадет вже їде регіональним поїздом до Братислави, сама не розуміючи, як їх за весь час не зловили. Було за весь час вони з Бенедиктом обговорювали багато питань, що не мають відповідей: Як Наталіель зрозумів, що сталося? Чому їх так і не зловили? Як там Грегорі та дідусь, що знайдуть тіло та скоріш за все вже знайшли? Чому так склалось? Чому Бернадет з’явилась саме зараз? Одне питання мало відповідь: життя Бенедикта вже ніколи не буде як зазвичай, цього вже не повернутись. З цього виплило ще одне питання: яке воно нове життя, де вичеркнуті всі хто був в минулому? 

В Братиславі вони були вже в о 5-й ранку. Чехословаччина була сіра. Вона так виглядала для англійця, що жив в сільській місцевості. Пішовши до регіональних поїздів, він знайшов поїзд, що віз до Горни Бадін. Саме зараз він в ньому їхав. Було важко - прийшлось вчити словацьку по дорозі. Люди дивились на нього трохи косо, але не зважали. Все-таки англомовний чужий. Однак вся дорога була без пригод. Вивідавши про приміщення для зйому, він блукав по вокзалу. Вийшовши з нього, він присів на лавочку і прикрив очі. Потім їх розбудив свист. 

• Гей, - сказав чоловік, що розбирався з возом, - ти куди?
• Я вибачатись, - відповіла Бернадет на ломаному словацькому, - я не тут народиться. Мені потрібно шукать місце для жить. 
• Зрозумів, - він подивився на неї, - Поїхали зі мною, в Долни Бадін. Там моя родичка здає кімнату. Сідай.
• Дякувать вам, - він з допомогую чоловіка заліз.

Словацький ландшафт навіть сподобався Бернадет. Для це було нове: їхати на возі, бачачи природу, що їй не знайома. Чоловік був смаглявий, середнього віку на вид, з каштановим волоссям. Що одяг, що руки казали - він знає що таке сільський труд. Були деякі зморшки на обличчя. Саме тіло було кремезне, як дуб-велетень.

• Ви подивитись на Чабадський замок приїхали? - порушив мовчанку він, - мене Мацек звати до речі.
• Мені дуже приємна, - відповіли вони, - І та, і нє. Але мене цікаво яка тут місцевості. 
• Вам би Чабадськи Вробок поселитись.
• Але не хочу жить біля замок Ержебет Баторі. А раптом вона живе.
• А гумор у вас є, - посміхнувся Мацек, - а чого все-таки приїхали?
• Я шукать коріння мої.
• Знаєш, не допоможу. Але декого нагадуєш.
• Так. Я шукать мамі family. 
• О, зрозумів.