Епізод 25

Сутінки були по своєму прекрасні. Весь світ ставав таємничим, червонястим та фіолетовим. Бернадет сиділа на веранді та пила чай з молоком. З її голови не виходила ця дівчина. Вона була очевидно знайома. Але не тут. Десь в іншому місці. В одному вона була готова поклястися - її звати не Анна Перл. Однак вона звикла бути обережною. “Поки не буду казати нічого, - вирішила для себе вона, - не має сенсу,” - та дивилась на ганок. Перед нею спиною стояв Грегорі. Спершись на паркан, він палив. Чоловік роздумував над сьогоднішньою зустріччю настільки, що не помітив як брат підійшов з чашкою.

• Що сталось? - запитала альтер, - ти не часто так палиш. 
• Можливо, мама була така як ти, - коротко відповів він. 
• Я завжди знала, що Бенедикт весь в неї, - посміхнувся піддослідний, - але мені здається що тобі треба раніше лягти спати. Змінити трохи атмосферу. Хочеш чаю з печивом?
• Поки ні.

Бернадет дивилась на нього. На його обличчі заграло вечірнє сонце, хоча його сірозелені очі нічого не виражали. 

• Я піду приготую дещо, - почала вона, - але не стій до ночі. Хоч і літо, але вже холодніє. 

“Він мене турбує, - думала жінка в тілі чоловіка, готуючи гаряче молоко і печиво з шоколадними крихтами та вершками, - я думаю, йому сподобається.” Він подивився на зеркало, коли заносив все це у кімнату. Щось стурбувало його, адже інакше він би не повернувся назад. Упершись в трюмо руками, чоловік як і завжди дивився на своє відображення. Нахиляючи голову то вправо, то вліво, Бернадет не знайшла нічого дивного чи нового. Такі ж тонкі риси обличчя, такий ж ніс та губи, така ж посмішка правим краєм губ, ті ж блакитні очі. Очі. В них було щось нове, незнайоме для неї. Зазвичай, якщо вона заглядала в них, то бачила колючість, якусь “вовкуватість”, холодність та гнів. Але зараз… В них був спокій. Не той спокій коли вона була перед своїми жертвами віч на віч. Інший. Останній час її дивувала поведінка самої себе. Вона була спокійніша та менш обачна. Їй кортіло записати все що відбувається. Як народилась, як мала ціль, як виконала її, як знову почала відчувати нове. Щось говорило в ній: “Запиши!” Скрипнули двері. Бернадет повернулась і побачила Грегорі. Він був ще понурий. 

• Грегорі, - Бернадет посміхнулась та взяла його за руки, - пішли, я дещо придумала. Бо чесно, ти мені сьогодні не подобаєшся. 
• Он як, - він трохи піднявся духом, - давай пішли. 
• Пам’ятаєш ти казав що повторення речей, що робили раніше в минулому, може допомогти упорядкувати думки, - вела до вітальні.
• Так, пригадую, рутина може таке робити з людиною. 
• Так от, я вирішила зробити те що ви з Бенедиктом робили в дитинстві. 

На столику було молоко і печиво з вершками, на телевізорі поставлені мультфільм.

• Ви любили Падінгтона та серіал “Play for today” - продовжила Бернадет та посадила його на диван, - пропоную подивитись сьогодні ввечері та поспати. Все одно субота. 

Грегорі подивився на неї. “А вона змінилась.” - констатував він. Бернадет лиш посміхнулась та сіла зручніше, діставши сірий в чорну клітку плед.

Якби їх бачили покійні родичі, то скоріш за все посміхнулись та раділи. Вони вели себе як брати: дивились Падінгтона, їли печиво та пили молоку. Потім дістали колу та пепсі. Далі увімкнули серіал “Сутінкова зона”, замінивши ним “Play for Today”. Далі вони вирішили розміститись на підлозі та грали  в монополію. Бернадет дивилася на нього.  “Він нарешті заспокоївся,” - посміхнулась про себе вона та лягла на спину. 

• Слухай, - почала, - я хотіла запитати. В тебе коли-небудь було відчуття що твоя ціль закінчена?
• Якщо бути чесним, - він пильно на неї дивився, - то не можу точно сказати. Можливо до малих, - ліг на живіт.
• Коли їм всім я помстилася - то було відчуття пустоти, - вона дивилась на стелю, - тому я й пішла в Скотланд-Яр. Мені хотілось знайти привід продовжити існування. Я думала це помста - одне що хотіла я і Бенедикт. Тепер я думаю що це захист нас від інших. Однак я не відчуваю що треба захищатись. Це так дивно - мені спокійно. Що ти робиш коли тобі спокійно? 
• Я ходжу по різних місцях. 
• З друзями?
• Також.
• Мені страшно. Мені здається що я зникну. 

Грегорі подивився на них. Тепер він згадав. Бенедикт завжди так робив. Опікувався, коли бачив що йому погано, завжди змушував лягти вчасно, готував щось. Це риси характеру його брата, до того як він зник. Хотілось радіти, але чоловік відчував інше. По обличчю його текли сльози. Бернадет було лячно. Лігши на праве плече він покликав її. Вона перевернулась і миттєво прижалась до нього. Бернадет хотіла стриматись, але не могла. Сльози самі шли з очей. Сеанси дали свої плоди: альтер особистість могла охарактеризувати свій страх. Істина особистість може повернутись, і тоді її існування банально припиниться. В кращому випадку - це буде сон до певного часу. В гіршому - смерть, а це назавжди. Притулившись лобом до грудей того, хто приходиться володарю цього тіла молодшим братом, вона прижала долоню правої руки до губ, відчуваючи ними кісточки пальців. 

• Грегорі, мене не лякає сама смерть, - сказала вона, - я боюсь, що не розумітиму що зникну назавжди чи просто засну.

Психолог лише прижав їх до себе. Він не знав що їй сказати. “Все буде добре” - не підходить до цієї ситуації. Добре буде не їй. Тут допоможе лише одне - підтримка. Страх смерті це природньо. В неї трохи важче. Вона боїться зникнути. А також вона боїться, що її доля невідома. Бернадет могла лише притулитися до того, кому довіряє. Скоро її дихання стало рівним. Грегорі до того як самому заснути лише думав, що її прив’язаність до нього - слідство самотності. Та і схоже, він і сам прив’язався до цієї особистості. “Однак, - думав він, - я не відчуваю того, що це помилка. Це слідство того, що наші цілі, принаймні частково, але збігаються.”