Глава 16

Ранкові промені пробивались через дерева, повільно підступаючи до будинку, що схований посеред них. Вже перейшов паркан та добрався до кущів троянди та тихенько бігли до самого фасаду. Всередині дому всі ще спали. Ось сонце вже постукалось у вікно на першому поверсі. Воно золотом грало на столі та дзеркалі, трохи дібрався до книжкового стелажа. Ось вже дібралися і в сторону дивану, де на столі стояв відкритий ноутбук та старі зошити. За ним спав чоловік, чиє каштанове волосся вони дали їм золотаве сяйво. Від нього він прокинувся. Поморщившись від світла, що потрапляв очі, Грегорі підняв голову та сонно обдивився кімнату, в пошуках годиннику, що зрозуміти котра година. “5:30, думав про себе він, - я зазвичай так рано не встаю.” В плечах неприємно хрустнуло, коли психолог повільно встав. Розминуючи шию руками, спеціаліст подивився на диван. Там спав його брат, точніше його тіло, свідомістю це була інша людина, однак, часто признавався сам собі, фахівець так хотів якийсь момент поговорити з ним. Хоча б в останній раз. Поклацавши по клавішам ноутбуку, що не реагував так як розрядився, він зібрав все та тихенько вийшов з вітальні. Піднявшись по сходам, Грегорі неприємно вдарився боком об перила, від чого поморщився, але дійшов до кімнати, що в дитинстві була його дитяча. Підхопивши речі одною рукою, чоловік повільно відкрив двері. Будучи старою, вона заскрипіла. “Треба буде змастити,” - зазначивши собі, герой зайшов. 

Кімната не змінювалась. Ліжко, що в дитинстві здавалось величезним, стояла правому кутку під вікшом. Шпалери синього кольору з принтами космому трохи вицвіли. Комод, що є і столом, стояв перпендикулярно від ліжка впритик до шкафу з одягом, був з дерева, тільки чоловік не пам’ятав якого саме. На підвіконні не було нічого, але раніше - горщики з фіалками. Поклавши робоче приладдя на комод, він відкрив шкаф, згадавши як в перший раз кашляв від пилюки. Зараз його чистоті позаздрив би Букімгемський замок. Діставши з нього футболку синього кольору та склав в руках. “Так, треба завести на вихідних Іванку та Джозефа в Лондон, - думав він, збираючись в душ, - хоча вони хотіли поїхати на поїзді, Це детальніше обговоримо.” - відкривши двері, пішов в кінець коридору до сходів.

Поки Грегорі приводив себе в порядок, вже прокинувся і Бенедикт. “Господи, - думала альтер, сівши на дивані та розминаючи шию, повільно нахиляючи голову, - що ж так сонце тут сліпить, - та впав, намагаючись піднятись, - ось тут і закінчився диван.”

• Все добре? -Джозеф, що якраз спустився.
• Якщо впасти коли тільки прокинувся це добре, - сівши на підлозі, відповіла Бернадет, - то так. 
• Зараз тільки шоста, я так рано не прокидався.
• Сільській місцевості таке буває, впершись рукою об стіл, піднялась, - Грегорі бачив?
• Як зрозумів, він у душі. 
• Я після нього, коли він вийде. Поки піду на кухню, сніданок моя черга готувати.
• Я поки у двір піду.
• Давай.

На цьому розминувшись, молодий чоловік вийшов на подвір’я. “Тобто тут і грались маленькі Вінтери,” - посміхнувся про себе та помітив гостя. Це була висока дівчина з рудим волоссям, зібраним в косу. Блакитна сорочка була заката до ліктів рук, що тримали велосипед. Велосипедки темно синього кольору трохи вище коліна як влиті на тонких білосніжних ногах. Тонкі риси обличчя були вдумливі, з під довгих вій блакитні очі явно когось виглядала. Помітивши його, вона йому посміхнулась. Трошки зніяковши, Джозеф підійшов до білого паркану. 

• Вибачте, ви тут живете? - посміхнувшись, запитала дівчина, - я шукаю містера Грегорі Вінтера.
• Я гість, - відповів він, - якраз містера Вінтера. Він ніби вже встав, можу покликати його. 
• Не потрібно, просто передайте будь ласка це, - та протягнула коробку печива та пляшки молока, - це від пастора з селища Луї. Він бачив вас вчора і хотів бачити його в гостях. Наступну неділю в другу половину дня він вільний.
• Добре, передам.
• Гарного дня, - вона сіла на велосипед та поїхала.
• Навзаєм, - крикнувши в слід,  почесав голову. 

“Цікаво, а вона місцева? - посміхнувся про себе Джозеф Голдкрест та принюхався, - так, в душ мені після сніданку потрібно це однозначно.” - поспішив в дім.

З кухні пахне яєчнею, кавою та вафлями. Зайшовши на кухню, він побачив Грегорі та Бенедикта, що відмивали плиту.

• Хто тебе просив чіпати соус?! - кричав старший брат, - лишив кухню на тебе.
• Я вже сказав, - відповів молодший, - я випадково.
• Не руки, а граблі!
• Плиті це вже не допоможе.  Добрий ранок, Джозеф.
• О, - повернувшись, він посміхнувся, - добрий ранок, сніданок на столі. Соус до вафлі буде пізніше.
• Давайте допоможу, - завагавшись він сказав.
• Не треба! - вони закричали в голос.
• Що у вас за шум? - з коридору запитала Іванна.
• Все добре, - крикнув Грегорі, - невеличкий трабл. Сніданок на столі.
• Ого, - зайшовши, сказала Іванна, - виглядає смачно. 
• Поки снідайте, - відмивши, він витер рукою чоло, - а що за молоко і печиво.
• Пастор передав тобі, - сказав Джозеф, - та хотів з тобою зустрітись в наступну неділю. Так передала дівчина.
• Он як, добре, розгляну. Вам потрібно ж в Лондон сьогодні. Можу підвезти.
• Ми з тобою це обговорювали, - відповіла пані Гадзько, - давай ні вашим, ні нашим - довезеш до вокзалу. Там якась справа дивна. Протягнете до понеділка самі?
• Не сумнівайся, - відповіла Бернадет, - я виходить лишаюсь одна.
• Ти їдеш з нами, - відповіла Іванна, - проведеш нас.
• Добре, - та подивилась в кут кухні. 
• Сідай до нас, - сказав Грегорі, - скоро будемо їхати. 
• Головне встигнути на потяг, - відповів Джозеф.

Бернадет сіла за стіл. Для неї отак, трохи по-родинному снідати, було вперше. В основному це було в одинацтві. “Он що відчував Бенедикт до мого народження,” - подумала про себе вона та ївши вафлі, запивши кавою.