Глава 11

Графство Девоншир в літню пору гарний: проїхавши декілька пляжей, машина з чотирма людьми виїхала на вересові поля, які виглядали фіолетовим килимом. Десь пахло дроком. В далечині виднілася скеля: вони в’їджають в Північний Девон, а далі - лісний масив. 

• У вашій рідній землі гарно, містере Вінтере, - сказав містер Голдкрест, що сидів на передній сидінні.
• Згоден з вами, - відповів Грегорі, - скоро будемо проїжджати ліс. Орієнтовно через 10 хвилин будемо на місці. Там і поп’ємо чай.
• Непогано, - відгукнулась Бернадет, дивлячись у вікно, - до речі, Грегорі, гарна сорочка. Такого кремового кольору. 
• Дякую.

Була мертва тиша. Піддослідний сидів і дивився на пейзажі за вікном машини з заднього сидіння по праву сторону. Трохи спустивши рукав білої сорочки, що брижилась з поясу чорних джинс, він підпер на підборіддя. Іванна сверлила очима його, сидячи з лівої сторони. Поправивши волосся, жінка впевнювала себе, що її обманути не вийде. “Бенедикт був не такий, “ - промайнуло в голові слідчої і подивилась на тих, хто був на передніх сидіннях. Грегорі дивився на дорогу, містер Голдкрест вивчав записи. Знаючи обидвох, вона розуміла що вони спрацюються. 

• Це вже ліс, та? - спитав піддослідний, розглядаючи дерева.
• Так, - відповів водій, - вже скоро будемо на місці.

Він не збрехав - за мить був виден будинок. Після прибирання він виглядав дуже охайно. Припаркувавшись біля огорожі, психолог вийшов і відкрив двері жінці. Бенедикт поморщився. “Я б воліла, щоб вони не їхали з нами,  - думала про себе алтер, - вони тільки заважають. Мені це не подобається.”

• Місис, - відволік від роздумів новий товариш, тримаючи двері, - ви виходите?
• Так, - посміхнувшись, відповіли вони і вийшли. 
• Дивіться, - сказав психолог, - я і містер Голдкрест поїдемо до селища, що недалеко, за продуктами. Ви можете зайти і поки налаштуватись на роботу. 
• Якщо що, - додав Голдкрест, - дзвони, Іванко.

Від цього психолог трохи поморщився. 

• Добре, - продовжив архівіст, побачивши це, - ми поїхали.

Іванна і Бенедикт відійшли від машини, після цього вона поїхала. Жінка подивилась на того, хто був його другом, що дивився вслід тих хто поїхав. 

• Підемо в дім, - запропонувала вона, взявши піддослідного за руку. 
• Добре, - відповів він, - але будь ласка, можете краще приховувати те, що не довіряєте. Я розумію це, у вас є причини, але коли це так видно, як показав ваш колега, - це неприємно.
• Візьмемо до уваги, - і повела до дверей. 

З карманів брюк, жінка дістала ключі, ставши до Бенедикта спиною, але він розглядав двір. Вона намагається відкрити.

• Вибачаюсь, - говорить слідча, - щось з замком.
• Дайте мені, - взяв в свої руки ключ, чоловік з легкістю відкрив їх і тримав, щоб вона пройшла. 

Іванка подивилась на нього. “Тіло мого друга, але розум - іншої,” -подумала вона і пройшла. Вбивця зайшов за нею. За атмосферою, що відчувалась в повітрі, вони слідкують одне за одним. Пройшовши глибше в дім, вони сіли в вітальні. 

• Ха, а ви нічого не змінили, - прокоментував вони і сів на диван темно сірого кольору і взяв книгу з журнального столику. 

Вітальня була великою, стіни були шпакльовані в темно зелений, з картинами та фотографіями сім’ї Вінтерів. Вікна виходили на ліс, в саму гущавину.  

• Сядь поряд, - сказав він жінці, - повір, я не збираюсь тебе вбивати. Мені це не потрібно. 

Залишаючись настороженою, Іванна сіла поряд. “Не можна довіряти повністю, - тримала вона у себе в голові, - але і злити їх не варто. Наслідки непередбачувані.” Проте Бенедикт-Бернадет вела спокійно.

• Бачиш перед нами стіл, - казали вони, - за ним Бенедикт з Грегорі робили домашнє завдання. Так, вони вчились, в Лондоні, жили у дідуся. Не заважали батьку. А на вихідних - тут. Також книжки читали, бібліотека в два поверха, та?
• Так, - відповіла слідча.
• Добре, думаю, що тобі варто взяти кімнату на другому поверсі, біля мене. 
• Зрозуміла, але як ти пам’ятаєш це? Тебе ж не існувало в дитинстві. 
• Так, але щоденники, що ви вивчаєте, їх то прочитати можу. 
• Точно. 
• Як бачиш, я теж вивчала Бенедикта, - посміхнувся, - пішли на кухню, я хочу на неї подивитись. 

Зайшовши на кухню, що була в коричневих тонах, вони розглядали її. Плита була біля вікна. Бенедикт став біля нього і дивився в вікно.

• Щось не так? - запитала жінка.
• Та наче ні, - відповів піддослідний, - а в холодильнику взагалі нічого? 
• Консерви з рибою. Ще десь локшина. 
• О, значить не голодні. Думаю, вони не образяться, якщо ми перекусимо.