Глава 1

     Вбиральня в психлікарні стала майже рідним місцкм для душі Грегорі. Він не раз спирався на краї раковини долонями, хилив голову та дивився на краплі води, що падали на білий кафель чітко, як по годиннику. Потім чоловік піднімав голову та дивився в дзеркало. Інколи його висміювали за каре, але упевненість що за великі вуха засміяли ще сильніше. Тим паче, зараз він навчивчя вкладати зачіску, що вважав окремим життєвим досягненням, беручи до уваги що його волосся неслухняне та хвилясте. Але Грегорі знайшов те що йому подобалось в них - колір. Можливо все так просто склалось, може вплинула контрастність зовнішності його батьків, але вони були на думку їх носія ідеального кольору - темнокаштановими. Дивлячись на себе, чоловік одночасно розумів, за що мати кохала батька, але й не розумів, що в нього викликало бажання: довгов'язість статури, тонкі риси обличчя, ластовиння, сіроблакитні очі - все що передалось йому та цікавило мати. Так, його мати була красунею, справжньою красунею зі слів всіх знайомих. Вона була румункою, що робило її екзотичною для всіх англійців. Але, на жаль, знав її Грегорі не довго: раптовий серцевий напад забрав її на небеса в 45 років. Йому було 7, саме тоді його записувати в школу. Але менш з тим, його чекала робота.

Він шов по коридору машинально. Йому треба був останній кабінет, але менше всього хотілось бути. Саме сьогодні це відчуття з'явилось. Грегорі це пов'язував з пацієнтом, точніше, з його особливості. Цей хворий був настільки особливий, що треба був йому, лікарям і поліції. Трохи повагавшись, він зайшов в кабінет.

- Сьогодні, ти запізнився, - сказав високий чоловічий голос, найбільше підходящий під опис це фальсет.

В кабінеті стояла камера. В самій кімнаті світила лише настільна лампа біля дивану, на якій сидів чоловік, худий та високий. На ньому були чорні брюки та біла сорочка. Руки були складені на колінах, ноги були закладені одна на одну. На лице падала тінь, чорне волосся сягало нижче плечей, що було чітко видно біля тонкої білої шиї. Грегорі підійшов до камери і ввімкнув її. 

- Були справи, - сухо відповів він і ввімкнув запис.

- Щось ти не в дусі, - голос прозвучав як насмішка, - з Бенедиктом ніяк не поспілкуєшся, тому засмучений? Чи не спалось вночі? Хтось не давав поспати? Чи щось?

- Просто був поганий день.

- Чесно скажи - навіщо це все?

- Щоб розкрити справу.

- Ніби це все не зрозуміло. Я зваблювала, Раду - вбивав. Бенедикт взагалі не причому.

- Як вас тоді саджати з Раду, якщо ви всі троє - в одному тілі?

- Гарне питання. Схоже, я здогадуюсь, в чому полягає ваша ціль: дослідити нас.

- Так, Бернадет. 

- Цікава гра, - рука перемістилась на бильце ззаду, підтримуючи голову, правиця лишилась на лівому коліні, - Єдине, що я тобі вже давно раджу, але хто ж мене слухає. 

- Ти розумієш прекрасно, що мене на шмаття розірвуть: і поліція, і лікарі.

- Залиш це мені.

- Чому ти так хочеш цього, Бернадет?

- Мені треба те що й тобі. Але менш з тим, починай питання від поліції.

- Від тебе требалише одне: хронологія подій.

- Що ж, камера працює?

- Яка завжди - ідеально.

- Тоді хай знають.