Глава 6

Даніель ще спав, на відміну Ніколь. Вона дивилася на сплячого чоловіка, якого любила. Серце завмирало від любові та захоплення. Вона ніби летіла на крилах – високо та швидко. Її тіло зберігало спогади ласок коханого чоловіка. Хотілося зупинити цю мить, запам'ятати кожну зморшку на його обличчі. Але треба було йти, доки він не прокинувся. Навряд чи він захоче побачити її поряд, коли прокинеться. Навіть якщо це і так, Ніколь не ображатиметься.

Одягнувшись, вона знову зміряла його закоханим поглядом і прошепотіла:

– Люблю тебе.

Потім подивилася на тумбочку і після довгих сумнівів все-таки залишила записку зі своїм номером телефону.

"Можливо, зателефонує", – промайнуло в неї в голові.

Ніколь сиділа в кафе університету і колупала виделкою перший салат, що попався. Апетиту зовсім не було. Вона намагалася взяти себе в руки і з'їсти що-небудь. Але їжа здавалася несмачною наче вата.

Минуло три тижні з того моменту, коли вона востаннє бачила Даніеля. Як і передбачала Ніколь, він не зателефонував їй і, мабуть, ніколи не зателефонує. І хоч вона обіцяла собі не злитися, не ображатися на нього, все ж таки насправді пережила колосальну зміну почуттів і настроїв.

Дівчина із завмиранням серця чекала на його дзвінок або приїзд. Спочатку сподівалася, потім переконувала себе, що він обов'язково подзвонить, і вона йому не байдужа. Адже так хотілося у це вірити. Вона мріяла. Але з кожним днем ​​шансів ставало дедалі менше і вчора вона остаточно змирилася.

Даніель лише провів із нею ніч. Нічого більше. Просто секс. Вона відчувала розпач, розчарування до нудоти і ниючий біль у серці. Запитувала себе, звідки беруться ці почуття? Як із ними впоратися? Образа. Але навіщо ображатись, якщо він нічого не обіцяв.

Перед очима стояло обличчя ридаючої Христини. Вона не хотіла плакати. Але сльози самі підступали до очей.

Ні. Я не заплачу», – казала собі Ніколь, намагаючись відволіктися на що завгодно, аби змінити хід своїх думок.

До її столика наближалася її сусідка по кімнаті Тільда ​​і за сумісництвом колюча скалка в одному місці. Як не хотілося слухати її тріскотню та підколи, але вибору немає – вона вже сіла за столик.

– Я обшукалася тебе всюди. Тобі дзвонили.

Ніколь ледь вичавила.

– Хто?

– Твої батьки не можуть зв'язатися з тобою. Вони підозрюють, що ти їх ігноруєш. І попросили набрати, коли буду поруч з тобою.

Ніколь із обуренням подивилася на Тільду, яка вже клацала кнопки телефону.

– Не треба, я сама передзвоню.

– Я чомусь тобі не вірю.

Ніколь примружила очі і з обуренням подивилася на настирну і всюдисущу скалку у вигляді університетської подружки. Ні для кого не було секретом, що Тільду приставили її батьки. Батько «подруги» був підлеглим отцю Ніколь і ще тим підлабузником. Втім, як і дочка. Постійний контроль та нагляд.

– Алло, я знайшла її, передаю трубку. Твій батько на зв'язку, візьми телефон, – наполегливо сказала Тільда ​​з виглядом людини, яка має владу над нею. Ніколь погодилася відповісти лише тому, що втомилася уникати цієї розмови.

– Алло, тату, добрий день!

– Ніколь, нарешті. До тебе просто неможливо додзвонитися. Що з твоїм телефоном?

– Я його постійно забуваю в кімнаті, – збрехала дочка.

– Треба бути більш зібраною. Ми з мамою хочемо тебе бачити на цих вихідних удома. І я не зазнаю жодних відмовок. У нас важлива звана вечеря і ти теж маєш бути. Ти мене чуєш?

– Так, тату. Я приїду, обіцяю.

– Добре, чекаємо на тебе.

Батько поклав слухавку. Але Ніколь вдала, що слухає батька і продовжувала говорити.

– Добре, я передам Тилі, що ти дуже злий на неї і оштрафуєш її батька за невиконання покладених обов'язків її дочкою. Якщо чесно, тату, то я з тобою згодна. Вона могла б і краще за мною наглядати. Ну добре бувай!

Тільда ​​округлила очі й розплющила рота від обурення. Ніколь ледве стрималася, щоб не розсміятися, і просто поклала телефон на стіл, після чого взяла свій зошит і рюкзак, маючи намір йти.

– На вихідних я буду вдома, тож можеш взяти вихідний і розслабитися. Ти надто напружена. Покури трави або потрахайся. Мені, знаєш, допомагає зняти стрес.

Тілі обурено видихнула і почала щось говорити, але Ніколь уже йшла у напрямі виходу.

Проходячи повз телефонний автомат, дівчина раптом подумала: а чи не подзвонити Даніелю самій? Чи ще краще поїхати до нього? Раптом ця думка зайняла все її єство і бажання стало настільки сильним, що вона вирішила прогуляти пару і попрямувала до нього.

Рівно о 18.00 вона стояла біля дверей його квартири і не наважувалася зателефонувати. Його, звісно, ​​не виявилося вдома. І після десяти хвилин під дверима вона пішла сходами вниз. Невдача. Але ще зарано. Він, певно, просто не повернувся додому. І відчайдушно бажаючи побачити його, вона зважилася чекати стільки, скільки потрібно. На щастя, на протилежній вулиці була алея з лавками, де Ніколь і вмостилася. Її пробирала тривога та сумнів, але бажання побачити коханого було найсильніше.