Розділ 31

Мар’яна

Ну що ж це за хлопець такий! У коханні мені вже зізнався, а труси знімати ще соромиться! Ну милота! Я ледь стрималася, щоб в озері не прокоментувати детальніше проблему водоростей і самій не побути в ролі бешкетної русалки. Але що поробиш, із таким сором’язливим дивом, як Назар, треба поводитися якомога пристойніше.

Я нашвидку витерлася й натягла сукню. Озерна вода точно була чарівною, адже я зовсім не змерзла, а навпаки  відчула, як мене огортає тепло, тіло сповнюється здоров’ям, а магічні сили зростають. Хотілося навіть скоріше почаклувати, щоб випробувати нові можливості.

— Водорості надійно заховані? Можу повертатись? — гукнула я до Назара, ледь стримуючи сміх.

— Ти, здається, обіцяла нічого не коментувати. Але так, я вже вдягнувся.

— Молодець, — я підійшла до нього ближче. — Не холодно? У тебе волосся мокре.

— А в тебе чомусь уже сухе? Як ти це зробила?

— Отак.

Я підняла руку, і на Назара повіяло теплим вітерцем — наче фен увімкнувся. За хвилину він теж уже був повністю сухим.

— Корисне вміння.

Назар дивився на мене із чистим захопленням, а не зі страхом. Мені завжди хотілося побачити саме це в очах чоловіка, з яким я будуватиму стосунки: захоплення, ніжність, кохання. І все це зараз було між нами. Назар зробив крок і притяг мене до себе, я відчула його подих на щоці.

— Ну що, тепер уже можна цілуватись? Адже всі закляття точно зняті.

Отакий прямолінійний Назар мені теж дуже подобався. Чесно, я була б зовсім не проти, щоб ми зараз поцілувалися  і не тільки. Але…

— Впевнена на дев’яносто дев’ять відсотків. Але завжди може бути якась несподіванка, — я м’яко відсторонилася.

Назар розчаровано зітхнув. Місяць сховався за хмари, і ліс знову занурився в темряву.

— Я не розумію. І що ти пропонуєш робити далі?

— Ну як це що? Ходімо рятувати вашого Василя, поки я точно ще маю сили. Щойно врятуємо — я тебе одразу поцілую, а далі вже що буде — те буде.

Здається, в цей момент Назар пошкодував, що взагалі розповів мені про чоловіка Олени і його проблеми. Але я  людина дуже відповідальна: якщо хтось потребує моєї допомоги, то маю зробити все можливе, щоб цю допомогу надати. Якось ще пів дня потерпимо без поцілунків.

— Ну добре, як скажеш, — незадоволено пробурмотів Назар. — Тоді будемо повертатися до машини? Гадаєш, знайдемо шлях у такій темряві?

У мене в голові промайнула шалена ідея, але я чомусь була впевнена, що все вдасться. Зараз магія просто переповнювала мене, і я мала дати їй вихід.

— А ти висоти не боїшся?

Назар покосився на мене трохи здивовано.

— Це ти до чого питаєш?

— Ну, пам’ятаєш, ми колись говорили про мітлу і про те, що це такий смішний стереотип.

— Так, ти наполегливо просила не згадувати про мітли. І все-таки, до чого ти ведеш?

— Мітла — то, звісно, стереотип із казочок, а от польоти як явище — зовсім ні.

І мені вже не терпілося випробувати це на практиці. Я не намагалася літати раніше, хоча в теорії більшість відьом мають такі «базові налаштування». Питання було тільки в кількості магічної сили, тобто енергії. За звичайних обставин мені б довелося спопелити, мабуть, цілий парк із деревами, аби накопичити стільки сил, але озеро зробило щедрий подарунок.

Я заплющила очі, зробила глибокий вдих і просто відчула, як енергія тече по моїх жилах, а вітер торкається шкіри.

— Оце так! — за мить почувся голос Назара десь знизу.

Я наче вийшла з трансу й озирнулася. Мої ноги торкалися верхівок дерев, над головою — тільки місяць і зорі, а внизу, на березі озера стояв приголомшений Назар.

Я повільно опустилася вниз.

— То як, не проти політати разом зі мною?

В його очах не було страху, та все ж Назар відповів не одразу. Схоже, що його турбували більше практичні питання цього процесу.

— А як… ну тобто, це ти мене понесеш, виходить? — він ніяково посміхнувся.

— Не зовсім. Це не я фізично буду тебе нести, а моя магія. Але я маю тебе торкатись, тож нам краще буде обійнятися. Я впевнена, що в мене вистачить сил, за це не хвилюйся.

— Я не хвилююся, я тобі довіряю.

— Ну тоді йди сюди, — і я міцно обхопила хлопця обома руками.

Я відчувала, як моя магія перетікає до нього, огортаючи все тіло міцним коконом, а потім ми разом почали повільно підійматися вгору. Місяць знов визирнув з-за хмар, наче вказуючи нам шлях. Назар затамував подих, і я відчувала, як калатає його серце. Цікаво, це від висоти чи від моїх обіймів?

— Усе нормально? — перепитала про всяк випадок.

— Усе чудово, — видихнув він просто мені на вухо. — Це так… чарівно…

Ми летіли назад до траси під повним місяцем і зорями. Внизу поскрипували сосни й ухкали сови — і все це насправді здавалося казковим і чарівним. Удень ми йшли до озера пару годин, але повернулися за лічені хвилини. Я м’яко опустила нас біля машини, але ми обидва ще певний час були під враженням після польоту. І, якщо чесно, я таки трохи втомилася. Навряд чи мені вдалося б іще коли-небудь повторити такий трюк.