Розділ 30

Назар

Я бачив, як губи Мар’яни заворушилися, але її голосу я не чув — наче хтось раптом вимкнув звук на телевізорі. Хоча, здається, це стосувалося лише Мар’яни, адже спів пташок, скрип дерев та навіть дзижчання комах нікуди не поділися.

Мар’яна коротко щось відповіла, та й загалом трималася доволі впевнено. Наприкінці вона кинула на мене швидкий погляд, мовляв, не підведи. Напевно, існувало якесь чергове дивне правило, що треба відповідати, коли тебе запитує дріада, чи хто це взагалі перед нами. Але мені, як завжди, забули його пояснити.

— Усе гаразд, не бійся, — нарешті почулося від Мар’яни.

Ну от, промовляє, як до маленької дитини. Я, звісно, не щодня спілкуюся з лісовими духами, та все ж таки трохи встиг звикнути до всілякої дивини, і взагалі я не з лякливих.

— Тепер ти відповідай, людино. Навіщо шукаєш чарівне озеро? Яка твоя головна мета? — голос дріади звучав мелодійно і водночас трохи поскрипував, ну точно як соснове гілля на вітру.

— Хочу, щоб Мар’яна одужала, — відповів я без вагань. Бо це справді було для мене зараз найголовніше. — Її хвороба відступила тільки завдяки магії, але може повернутися, якщо чарівне озеро її не зцілить. Це головна причина, чому ми тут.

Лісова дівчина м’яко посміхнулася. Я відчув, як напруження спадає.

— Ви довели, що гідні піти далі. Озеро відкриється вам, ідіть із миром.

Дріада торкнулася дерева і вмить злилася з ним, наче її й не було, а перед нашими очима пролягла рівненька стежка, що просто кликала швидше йти далі. Мар’яна широко посміхалася, дуже задоволена результатом.

— А ти що відповіла, коли тебе спитали? — поцікавився я.

— Що шукаю озеро, аби зняти з тебе відьомські чари, щоб твоє серце було вільним і ти міг бути впевненим у своїх почуттях.

— Я так і здогадався. То ти, вочевидь, знала, що нам влаштують таке опитування? Чому ж не попередила, що треба відповідати?

— Я не була впевнена, як виглядатиме це випробування, а попередити не могла, бо тоді б твоя відповідь не зарахувалася. Ти мав говорити від серця. Ти сказав, що шукаєш озеро для мене, чи не так? Бо я ж теж тебе не чула. Але не сумнівалася, що все зробиш правильно.

— Мені головне, щоб твоя хвороба не повернулася, іншої правди для мене й нема. А всі ці чари — грець із ними. Навіть якщо вони й справді є, це вже не так важливо, як твоє здоров’я.

Мар’яна аж трохи зашарілася, і далі ми деякий час ішли мовчки. Ліс ставав усе густішим, стежка ще залишалася помітною, але такою тоненькою, наче це й не стежка взагалі, а просто натяк, вказівка напрямку. Колюча лісова ожина при першій можливості так і норовила зачепити край Мар’яниної сукні або мої джинси.

А ще від ранку у мене було відчуття, що чогось не вистачає, і тільки зараз я нарешті зрозумів, чого саме.

— А де це гризлик подівся? Хіба він не мав піти за нами, точніше  за мною?

Мар’яна подивилася на мене стурбовано:

— Напевно, мав. Він зник після того, як поділився зі мною своєю магією і додав сил для одужання.

Я бачив, що Мар’яна засмутилася. От ще не вистачало, щоб вона почала винуватити себе. Я вже не був радий, що підняв цю тему.

— Та хто його зна, можливо, Ядвізі вже не так цікаво за нами стежити. Ми ж практично розкусили її план. Гадаю, з ним усе буде добре.

Мар’яна трохи невпевнено кивнула  і раптом зупинилася. Виявилося, що стежка закінчилася. І привела вона нас до величезної, ідеально круглої галявини, вкритої м’якою зеленою травою.

— Гадаю, ми прийшли, — констатувала дівчина. — Воно з’явиться тут, тільки треба почекати до ночі.

Я не міг уявити, як це ціле озеро раптом виникне посеред галявини, де зараз росте звичайнісінька трава і квіти. Але Мар’яні було видніше. Ми вмостилися біля крайніх дерев і розклали свої речі. Мар’яна дістала із сумки дбайливо зібрані тіткою Василиною бутерброди й пиріжки. Коли ми закінчили  вечерю, я таки наважився прояснити ситуацію.

— Слухай, а те, що ти казала про роздягання… це прям абсолютно все треба буде знімати? Ну, і труси?

Мені чомусь це здалося справжнім жартом долі. Я ж бо неодноразово бідкався, що останнім часом постійно «свічу» трусами перед дівчатами, а тепер — на тобі, Назаре, тримай вишеньку на торті!

— І труси теж, — твердо сказала Мар’яна, наче в цьому не було нічого незвичайного. — Ой, та годі тобі! Якщо побачу там щось неочікуване, буду винна сто гривень.

Вона таки не втримала сміху.

— Так і тобі, виходить, теж треба роздягатися? — запитав я з неприхованою цікавістю.

— Ну звісно, треба. І в мене теж там усе як у людей, ніяких несподіванок. От і чого ти такий сором’язливий, ну! А коли справа дійде таки до поцілунків — і далі там за списком, — теж так будеш соромитися?

— Не буду. То зовсім інше. Одна справа вдома, в нормальних умовах. А інша — світити тут усіма запчастинами посеред лісу. Особливо коли знаєш, що з кожного дерева може підглядати якась хтива дівка. А може, в тому озері взагалі русалки якісь живуть — то й вхоплять мене за… ногу.

Мар’яна знову заливисто розсміялася.