Розділ 29

Мар’яна

Назар заїхав по мене вранці, як і домовлялися. Хоч він і не мав поки власної автівки, але досить упевнено почувався за кермом, через що здавався мені ще привабливішим.

У похід я вирішила знову вдягнути сукню-оберіг, але взула кросівки, щоб було зручніше. Напевно, це все не дуже поєднувалося між собою, але в лісі мене ніхто розглядати не буде.

— Як там Олена? — поцікавилася я щиро.

— Вона повністю здорова і знову передавала тобі подяку. Гадаю, вам треба зустрітися ще раз, і ви точно знайдете спільну мову. Вона насправді не така вже й погана, просто надто обережна з малознайомими людьми та іноді надто різка.

— Я ніколи й не думала, що вона погана.

Звісно, подумки того вечора я кілька разів встигла назвати Олену зарозумілим стервом, але то було чисто на емоціях і в моменті. Зазвичай я не суджу людей і не вішаю ярлики після першої ж зустрічі.

— Але, — промовив Назар, важко зітхнувши, — у неї з’явилися інші проблеми. І цього разу, здається, вони мають магічне походження.

— Заінтригував, — я налаштувалася слухати. — Розповідай, обіцяю допомогти, чим зможу.

— Гадаю, її чоловіка, Василя, причарували. По-справжньому, прям як ти розповідала. Він про родину тепер зовсім не думає, усе його тягне в інше місто — до коханки. Знаю, що мої родичі зі своїми проблемами й так уже в тебе в печінках сидить, напевно, але не могла б ти…

Його голос звучав винувато, але я завжди була рада допомогти добрим людям, особливо рідним Назара.

— Якщо приворот наклала молода відьма, принаймні не така могутня, як Ядвіга, то його нескладно зняти. Але мені потрібно, як мінімум, зустрітися з Василем особисто. Якщо все піде за планом і ми знайдемо озеро, то після повернення я буду вся у твоєму розпорядженні.

Сказала — і тільки потім зрозуміла, як двозначно це прозвучало. Назар теж уловив підтекст і кинув на мене швидкий грайливий погляд, та потім замислився:

— А якщо не знайдемо?

— Завтра субота. Увечері добігає кінця відведений Ядвігою термін. І я б воліла, про всяк випадок, поцілувати тебе до того моменту, як час спливе.

Ми вже виїхали за місто, за вікнами машини проносились дерева, та поки що це не був повноцінний ліс. Назар замислився.

— Я не думаю, що на мені є закляття, а от ти справді можеш утратити силу. Буде дуже прикро, якщо ти постраждаєш ні за що.

— Поки є хоч найменший шанс, що моя бездіяльність може завдати тобі шкоди, я волію ризикнути, — відповіла твердо.

Краще вже виконати всі умови, поставлені Ядвігою, і мати чисте сумління, ніж потім про щось шкодувати.

— Правду казала твоя тітонька: ти таки дуже вперта, — розсміявся Назар. — Але в хорошому сенсі.

Тут я раптом згадала тітчині настанови і трохи зашарілася. Напевно, краще сказати Назару заздалегідь.

— Слухай, тут така справа… З’ясувалося, що є особлива умова, як треба купатися в тому озері.

— Авжеж, я не сумнівався, — саркастично відгукнувся Назар. — Ну кажи вже, не тягни.

— Ну, там треба буде… зняти весь одяг, — промовила я швидко і ще більше почервоніла.

— Ясно… — протягнув Назар, міцніше стиснувши кермо. — Яка чудова умова. Цікаво, хто тільки таке понавигадував?

— Напевно, духи лісу, які стережуть озеро, — висловила я здогадку. — Ну, типу, щоб нічого не заважало чарам, ніякі сторонні предмети. Та й прикраси теж треба зняти — я навіть сережки одразу вдома залишила.

— Ці твої духи або великі жартівники, або, вибач, збоченці, — пробурмотів хлопець незадоволено.

Він справді дуже сором’язливий, але мені це шалено подобалося.

Навігатор показував, що ми майже на місці. І справді, дерева стали вищими, ліс обабіч дороги густішав. Назар припаркував машину на узбіччі, я відкрила дверцята, і мої ноги одразу потонули в густій траві. Рослинність тут і справді була надзвичайно буйна.

— Як далі шукатимемо дорогу? — поцікавився Назар, дістаючи рюкзак. — Я так розумію, що навігатор нам більше не помічник?

— Тепер я маю запитати дозволу, — я трохи хвилювалася. — Якщо ліс його дасть, то сам поведе нас, куди треба, ну принаймні підказуватиме, а не перешкоджатиме.

— А в кого ж ти питатимеш? — Назар розгублено озирнувся. — Тут наче нікого живого нема.

Раптом легкий вітерець пробіг верхівками дерев, старезні сосни заскрипіли, на нас повіяло запахом хвої й розпеченої на сонці смоли.

— Тут усе живе, — посміхнулася я. — У самого лісу і буду питати. Ось, дивись.

Я підійшла до найближчого дерева і обережно поклала долоню на теплу кору, заплющила очі. Я промовляла до лісу серцем, щиро просила поради, допомоги, захисту. І ліс відповів. Вітер на мить посилився, і дерево, до якого я торкалася, пронизливо заскрипіло. Щось у гіллі наді мною зашурхотіло, зацвірінькало і задзижчало. Звуки зникли разом із вітром так само раптово, як і з’явилися. І в ту ж мить ми з Назаром побачили перед собою стежку, наче дерева розступилися і запросили нас увійти.