Розділ 27

Мар’яна

Я напружилась і затамувала подих. Після такого видовища мій колишній хлопець, той, що звичайна людина, уже давно б влаштував істерику і перелякано втік. Але Назар навіть не поворухнувся. Точніше, він таки зробив кілька кроків, але не від мене, а навпаки…

— Дурненька, — почула я над самим вухом, коли раптом опинилася в його обіймах. — І чому ти так затято намагаєшся довести, що я мушу тебе боятися? Ти ж не зробила нічого поганого. Ну подумаєш, дерево спопелила — та й то не з примхи, а суто з необхідності. А перед цим ти взагалі врятувала життя моїй сестрі. Фактично чужій людині, яку лише один раз бачила і яка справила на тебе не найкраще враження. Як узагалі тобі в голову прийшло, що я можу подумати про тебе щось погане?

— Я… я не знаю, — звідкись на моїх щоках з’явилися сльози. — Просто… мені не віриться, що все це може бути по-справжньому. Бо ти такий хороший, дуже хороший, і я боюся, що от зараз дозволю собі повірити, а потім виявиться, що це все ж таки було закляття, і це буде надто боляче…

Я шмигнула носом, ховаючи обличчя на грудях у Назара. Від нього теж пахло якимось зіллям, напевно, тітонька дала йому щось заспокійливе або просто для підтримки сил.

— Он воно що! Тож ти хочеш сказати… це має означати, що…

— Що я теж тебе кохаю, так, — промовила я і заплакала ще дужче.

Він тримав мене в обіймах, і це було найкраще відчуття у світі. Мені було так тепло, так затишно, і ніщо в світі більше не мало значення. А потім його губи торкнулися моєї щоки — спочатку дуже обережно, ледь відчутно.

— Немає ніякого закляття. А навіть якщо було, то ми його зняли з першої спроби. Це все по-справжньому. І зараз я дуже хочу тебе поцілувати.

Я вже відчувала його дихання на своїх губах, і, боже, я сама так шалено хотіла, щоб цей поцілунок відбувся, тож майже піддалася пориву, аж раптом…

— Почекай! — я різко відсахнулася. — Вибач, але нам поки не варто.

Назар дивився на мене трохи розгублено і розчаровано.

— Звісно, якщо ти цього не хочеш.

— Я дуже хочу, повір, але… Але хіба не може бути так, що друга частина закляття виявиться правдою? Навіть якщо ти не зачарований, може, зачарована я? Тобто мій поцілунок. І якщо ми це зробимо, то я втрачу свою магічну силу, можливо, назавжди. Знаєш, насправді мені вже це не так важливо, бо я хочу бути з тобою за будь-яку ціну. Але зараз я надто слабка, тож якщо я втрачу сили, хвороба може повернутися, і тоді…

Розчарування в очах Назара змінилося цілковитим розумінням і хвилюванням.

— Господи, який же я ідіот! Я зовсім забув про цю частину! Адже все не може бути так просто, і, напевно, вже Ядвіга спеціально усе так заплутала. Це закляття — просто пастка на пастці, і вже десь-таки ми мали оступитися…

— Але ж вихід є, — нагадала я обнадійливо. — Те озеро, про яке я казала. Воно зніме будь-які чари з нас обох, та й хворобу допоможе подолати. Гадаю, ми таки мусимо його знайти.

Назар швидко закивав.

— Так, ти маєш рацію. Але ж тобі ще треба набиратися сил, хіба ми зможемо піти туди завтра?

— Мені не обов’язково видужувати повністю. Я спробую увібрати якомога більше сил із рослин, щоб тільки вистачило на дорогу, а вже озерні чари вилікують мене остаточно. Хіба не чудовий план?

Назар, звісно, сумнівався. Але я справді почувалася набагато краще після того, як поповнила енергетичні запаси. Мені шкода було дерев, що росли в тітчиному саду, але довелося пожертвувати ще одним — низенькою яблунею, що росла під вікнами моєї спальні. Мені було сумно з нею прощатися, але після того, як справу було зроблено, я вже впевнено стояла на ногах, і до мене навіть повернувся здоровий рум’янець.

Ми повернулися додому, і Суниця одразу ж кинулася мені під ноги з радісним муркотінням. Тітка добре її нагодувала, і, здається, кішка теж дуже швидко відновлювала сили. А от гризлик кудись зник. Як сказала Василина, він не схотів їсти разом із Суницею, а варто було відвернутися, як він узагалі пропав із поля зору. Я знала, що він віддав мені досить багато своєї магії, поки я спала, тож дуже сподівалася, що з ним буде все добре.

— Тобі варто сходити провідати Олену, — запропонувала я Назару, коли він упевнився, що мені стало набагато краще. — Я підготуюся, і завтра вирушимо шукати озеро. Я відчуваю, що в нас усе вийде, тож не варто сильно хвилюватися.

— Я попрошу у батька машину. Так ми швидше доберемося.

З власним транспортом у нас і справді було більше шансів. Я провела Назара і почала вивчати інформацію, яку надіслала Олеся, та прокладати маршрут. Поки що наша затія виглядала цілком реалістичною для виконання. Я не боялася заблукати в лісі — на природі мені завжди було спокійніше, ніж у місті та в людних місцях, та й рослини мене любили.

— Ви поговорили з Назаром, так? — посміхнулася тітка, зазираючи до мене в кімнату.

— Поговорили. Я розповіла йому про свої почуття. Поки що схоже на те, що в нас усе взаємно і все це по-справжньому. Але тільки озеро може дати остаточну відповідь.

Тільки зараз я помітила в руках у тітки вже знайомий щоденник бабусі Марти.

— Коли ти вперше заговорила про те озеро, я згадала чутки, які переказували старші відьми, і вирішила перевірити. Виявляється, Марта про нього писала. Тож, гадаю, це озеро цілком-таки реальне, але не все так просто. Воно з’являється лише раз на місяць, у повню, та й то не всім. Тут написано, що наміри шукачів мають бути чисті, а серця — сповнені світла. «Хто шукає озеро для себе, той ніколи не знайде», — це я цитую.