Розділ 25

Назар

Я тримав напівпритомну Мар’яну у своїх руках, відчуваючи, як від її тіла віє жаром. У ту ж мить до палати влетіли лікар і медсестра. Напевно, ми своїми діями таки привернули їхню увагу.

— Що ви тут робите?! — одразу ж напустився на мене лікар, та я розумів, що все одно не зможу нічого пояснити.

— Олена прийшла до тями, — промовив я і одразу ж зустрівся поглядом із сестрою, яка, очевидно, була трохи налякана й дезорієнтована, але їй явно стало набагато краще.

Увага медперсоналу переключилася на пацієнтку, і я скористався можливістю швидко зникнути. Не можна було допустити, щоб нас із Мар’яною закрили на карантин, я чітко пам’ятав її настанови.

Звісно, я хотів би зараз побути із сестрою, адже ледь її не втратив, та вона тепер була у безпеці, чого не можна було сказати про Мар’яну. Вона ще намагалася триматися, але я фактично волік її на собі. Простіше було взяти дівчину на руки, та тоді б ми привернули ще більше уваги. Непогано було б і маму попередити, що Олена прокинулася, але на це я вже теж не мав часу, тому ми швидко пройшли повз зал очікування до найближчого виходу. На наше щастя, на парковці справді стояло вільне таксі.

Я швидко посадив Мар’яну на заднє сидіння й залишився там же, поруч із нею. Водій покосився на мене з підозрою — мовляв, чи не краще було залишити дівчину в лікарні, якщо вона в такому стані? — але я лише назвав йому адресу і попросив їхати якнайшвидше.

Мар’яна була ще при свідомості, але, здається, вже почала марити. Я доторкнувся до її чола — воно було розпечено-гарячим.

— Назаре… — ледь чутно покликала вона.

— Я тут, усе добре, — я міцніше пригорнув її до себе.

Як же так? Навіщо я взагалі їй дозволив? Почуття провини почало точити мене, але я мав зберігати холодний розум — принаймні поки не виконаю все, що від мене вимагалося: поки не привезу Мар’яну до тітки Василини і не впевнюся, що вона отримала належну допомогу.

— Назаре, ти не переживай за приворот, — Мар’яна вже ледь ворушила язиком, але вперто намагалася щось пояснити. — Він сам розвіється у разі… у разі чого.

До мене не одразу дійшов сенс її слів. «У разі чого?» Це вона про… О боже!

— Мар’яно, ану подивися на мене! Що ти таке кажеш? У разі чого він розвіється?! — я хотів зазирнути їй в очі, але дівчина безсило схилила голову на моє плече і більше не відповідала.

Це просто неймовірно! На межі життя і смерті вона насамперед потурбувалася про мене. Типу, щоб я не переживав, що залишуся закоханим у неї навіть після… Я навіть думати не хотів  після чого, не те що вимовляти. Та й узагалі про те дурнувате закляття я сьогодні не згадував — було не до того.

Щойно машина загальмувала біля знайомого будиночка, я підхопив Мар’яну на руки. Тітка Василина вже чекала нас біля хвіртки, тож притримала двері, поки ми не опинилися в тій самій маленькій спальні, про яку в мене збереглися такі ніжні спогади. Я обережно вклав Мар’яну на ліжко і нарешті дозволив собі видихнути.

— З нею… з нею ж усе буде добре? — запитав я Василину тремтячим голосом.

— Я сподіваюся, — коротко відповіла тітонька, одразу беручись до справи.

Вона притримала Мар’яні голову й буквально залила до рота якийсь напій зі склянки, що вже завбачливо стояла на тумбочці. Потім змочила серветку в залишках рідини й поклала Мар’яні на чоло.

Тільки зараз я побачив, що кімната заставлена горщиками з домашніми рослинами, наче їх сюди позносили з усього дому. Це ж, напевно, для…

Я не встиг подумати — тітка Василина підтвердила мої здогадки. Вона поставила найбільший вазон на ліжко і поклала Мар’янину долоню на глянцевий листок. Кілька секунд наче нічого не відбувалося, та раптом рослина почала швидко в’янути, а потім і засихати, аж поки від неї не залишилося лише зморщене й висушене жовте стебло.

Тітка Василина підняла на мене очі:

— Це добре. Вона здатна сама забирати енергію і спрямовувати її на зцілення, а отже, зможе одужати. Подай мені наступну квітку.

Я подав жінці горщик із квітучою фіалкою, а потім ще один — і так по черзі ми «згодували» Мар’яні всі рослини, що були в кімнаті.

— Може, мені піти на вулицю й зірвати для неї щось на городі? — несміливо запропонував я.

— Це так не працює, — злегка всміхнулася Василина. — Рослина має бути живою, а зірвана вже не матиме жодної користі. Та поки Мар’яні цього вистачить. Коли вона зможе встати, відведемо її в сад. У дерев енергії ще більше — вони зможуть підживити її як слід. А зараз вона має відпочити.

Але мене все одно роздирало почуття провини. Обличчя Мар’яни було таким блідим, і здавалося, що кожен подих дається їй важко. Бідолашна дівчина, це ж через мене вона зараз страждає! Не треба взагалі було її кликати до лікарні, хоча хто зна, що тоді зараз було б з Оленою…

— А можна… можна якось перевести цю хворобу на мене? Це ж моя сестра, моя відповідальність. Це я зараз маю лежати непритомний із гарячкою, а не Мар’яна, — я дивився на Василину благально.

— Не картай себе, Назаре, твоєї провини ні в чому немає. Мар’яна сама так вирішила, а ти ж знаєш, яка вона вперта. Перевести хворобу я б не змогла, якби навіть хотіла. Потрібна активна згода відьми, яка є передаючою або приймаючою стороною. Та Мар’яна непритомна, але й при свідомості навряд чи погодилася б, сам знаєш. Пізно вже, може, підеш додому? Або лягай на дивані, якщо хочеш.