Розділ 24

Назар

Мене розбудив настирливий дзвінок телефону. У першу секунду я подумав, що то Мар’яна, але на екрані світився номер мами. Була лише сьома ранку — вона б не стала телефонувати так рано, якби це не було терміново.

Після того, як я підняв слухавку, для мене перестали існувати всі проблеми, пов’язані з магією і приворотами. Бо те, що сказала мама, просто вибило в мене землю з-під ніг. Олена не повернулась із нічної зміни в лікарні. Незважаючи на всі заходи безпеки, вона таки підхопила вірус від свого пацієнта, і її стан стрімко погіршувався. Спочатку сильно підскочила температура, з’явилися слабкість і запаморочення. Її залишили під наглядом, але буквально щогодини додавалися нові симптоми. Жар не минав, лихоманка посилювалася, уколи й крапельниці практично ніяк не полегшували її стан.

Я не став одразу дзвонити Мар’яні — спершу поїхав до лікарні сам. Мама вже давно там була, довелося залишити Матвія в сусідки. Батько терміново повертався з відрядження і мав пізніше його забрати.

Але нас навіть не пустили до палати. Сказали, що в нас, як у родичів, теж може бути така реакція на той вірус, тож нам краще не наближатися до Олени. Все, що ми могли, — це дивитися на неї у маленьке віконечко на дверях. Відтоді, як я приїхав, сестра більше не приходила до тями.

Лікарі присягалися, що роблять усе можливе. Вони теж дуже любили і цінували Олену. Але було схоже на те, що ситуація виходить з-під контролю. За кілька годин Олені стало важко дихати, і її довелося підключити до апарату ШВЛ. Тоді мама не витримала і гірко розридалася, а я схопив телефон і подзвонив Мар’яні. Хоч хвороба Олени й не була магічною, та чари тепер були останньою надією на порятунок.

Хвилини тягнулися, як вічність. Я місця собі не знаходив, чекаючи на Мар’яну, і переконував себе, що от зараз вона прийде і обов’язково все виправить. Вона ж відьма, вона все може, правда ж? Ну звісно, я пам’ятав, що вона розповідала мені про свою маму, але зараз уперто не хотів це аналізувати. Ні. Мар’яна врятує Олену, інакше й бути не може.

Нарешті я побачив її. Мар’яна увірвалася до зали очікування, наче вихор. Її пишне руде волосся розтріпалося, а дихання збилося, наче вона бігла марафон. Я знав, як жахливо зараз виглядаю: з червоними очима та опухлим обличчям. Так, я плакав разом із мамою, коли лікарі нам сказали, що Олені стає тільки гірше і жодні ліки вже не допомагають.

Я вже набрав повні легені повітря, аби щось сказати, але так і не зміг вичавити з себе ані звуку — сльози знову стискали горло. Але Мар’яна й не потребувала ніяких слів та пояснень — у наступну мить вона просто обійняла мене міцно-міцно і прошепотіла на вухо:

— Я вже тут, все буде добре. Обіцяю зробити все, що в моїх силах.

— Дякую, — прошепотів я у відповідь, відчуваючи, як тугий вузол у грудях нарешті починає менше тиснути.

— Дякую, що прийшла, Мар’яночко, — обізвалася мама, але їй уже навіть вставати було важко.

— Звісно, пані Галино, я завжди буду поруч із Назаром і з вами, коли це буде потрібно.

Я стис її руку на знак подяки, та часу в нас було обмаль.

— То де Олена? Я маю її побачити, аби зрозуміти, що робити далі, — сказала Мар’яна стиха.

— До неї не пускають, але в палаті є вікно в коридор, її ліжко трохи видно.

Ми залишили маму чекати і вирушили до потрібної палати. Інфекційне відділення взагалі здавалося мені доволі моторошним місцем: усі ходили в масках; ми, до речі, теж мусили їх вдягти. А деякі лікарі — навіть у спеціальних захисних костюмах.

Мар’яна застигла біля віконечка і кілька секунд невідривно дивилася на Олену крізь скло.

— Що ти бачиш?

Вона наче не чула. Минуло ще кілька миттєвостей, перш ніж дівчина обернулася до мене. Більша частина обличчя була закрита маскою, та її глибокі зелені очі я добре бачив — у них читалися глибокий смуток і переляк.

— Мар’яно, що ти побачила? Скажи мені!

— Мені треба зайти до неї, — нарешті видихнула вона і знову відвернулася.

— Тебе просто так не пустять, тут суворі правила. Скажи спочатку, що ми маємо робити, і, може, я домовлюся з лікарями, якось пронесу їй зілля чи що там потрібно?

— Зілля не допоможе, — ледь чутно промовила Мар’яна. — Для цього вже запізно.

— Що? Що означає «запізно»? — я відчув, як у мене починають підкошуватися ноги. Вона ж не хоче сказати, що Олена… що Олена вже…

Мар’яна одним рухом здерла з себе маску, яка заважала їй чітко говорити, і схопила мене за руку.

— Вона в дуже поганому стані, я бачу, як згасають її життєві сили. Магія трав уже не подіє — це якби раніше, але, я так розумію, все сталося дуже стрімко.

— Аж занадто стрімко. Хіба таке буває? Може, її теж зурочили?

— Я не бачу на ній чарів, це звичайна людська хвороба. Таке теж буває, знаю з власного досвіду, — гірко промовила вона.

— Але… Але щось же можна зробити, правда? Якщо не зіллями, то якось інакше? — благав я.

Я бачив на її обличчі глибоке співчуття і прекрасно зрозумів, що воно означає. У Мар’яни не було таких сил, аби врятувати мою сестру. То це кінець? Я не міг… я просто не міг у це повірити.