Розділ 21

Мар’яна

Не спрацювало. Знову. Як же таке може бути взагалі?

У мені вирувала дивна суміш розпачу і полегшення. З одного боку, ми з Назаром маємо ще час побути разом. Я ще матиму шанс відчути його турботу, дізнатися про нього більше, можливо, навіть знову почути комплімент про своє неймовірне волосся. Але ж час спливав. Хто знає, як прогресуватиме закляття, і що може статися, якщо ми таки не встигнемо його зняти.

Та з роздумів мене висмикнув голос Матвія. Котик? Знову котик?! Ми з Назаром різко обернулися — і дійсно, посеред вітальні вже сидів гризлик в усій своїй красі. Напевно, він відчув, що я чаклую, ну і прийшов подивитися, як тут справи, щоб доповісти своїй господині про черговий наш провал. Добре, що пані Галина досі була на кухні.

— Назаре, нам краще піти. Тепер уже точно, — зауважила я.

Тож так ми і зробили. Довелося збрехати пані Галині, що у Назара з’явилися термінові справи, і ми не можемо залишитися на чай. Вона, звісно, засмутилася, але дуже тепло запрошувала мене приходити ще. Перед цим, звісно, я трохи почаклувала над квітами, які безневинно постраждали від моїх емоційних коливань. Гадки не мала, як можна було пояснити їх несподіване групове одужання, та ми пішли ще до того, як пані Галина щось помітила.

Тільки опинившись на вулиці, я змогла видихнути з полегшенням. Сьогодні я дійсно втомилася. І від чаклування, і від перепалок з Оленою, і від думок, що завтра треба буде спочатку починати пошуки рішення нашої проблеми. І Назар, здається, теж якось змінився.

— Ти підеш до тітки чи додому? — спитав він сумно.

— Я… якщо чесно, ще сама не знаю. А що?

— Я проведу, все-таки година вже пізня.

Мені одразу стало так тепло і затишно від його піклування. Все-таки Назар справді дуже хороший. Як шкода, що ми з ним познайомилися не за тих обставин.

— Чекай, а ми… Нам, напевно, варто поговорити про те, що робити далі. Я продовжу шукати, і завтра обов’язково…

— Мар’яно, зупинися хоч на мить, — з якоюсь гіркотою в голосі промовив Назар.

Я застигла. Тепер він дивився на мене якось… наче розчаровано?

— Що? Що таке? — мій голос мимоволі затремтів.

— Чому ти так сильно хочеш мене позбутися? Невже я… невже я настільки тобі огидний? — у його словах тепер чулося відлуння болю і навіть образи. Я і подумати не могла, що Назар може так зреагувати.

— Та що ти таке кажеш? Позбутися? З чого ти взяв?

Ми стояли на вулиці біля під’їзду, і вже було доволі прохолодно. На мені був лише легкий лляний жакет, тож Назар, помітивши, що я починаю тремтіти, зняв свою джинсову куртку і огорнув мене нею. Тепер його дії ще більше контрастували з його словами.

— Наскільки я бачу, це закляття нічого поганого зі мною не робить. А ти так затято намагаєшся його зняти, ніби…

Він відвернувся і важко зітхнув.

— Назаре, ну ти що, — я лагідно доторкнулася до його плеча. — Я ж це заради тебе. Хіба не пам’ятаєш, що я пояснювала про любовні чари?

— Пам’ятаю, в тому-то і справа. Але ж нічого з описаного тобою не відбувається. І те, що я відчуваю… Це не жага і не одержимість, це щось інше, щось глибше.

На мить я сама повірила в те, що він каже. Але я надто добре знала, якими підступними можуть бути чари. Можливо, Ядвіга спеціально все влаштувала так, щоб спершу вони здавалися нешкідливими. А коли час вийде, і вже не можна буде нічого вдіяти, вони запрацюють на повну силу. Тож втрачати пильність було би дуже необачно.

— Назаре, я розумію, що ти відчуваєш…

— Хіба? А мені так не здається, — він опустив очі. — Вибач. Щось я дуже втомився за останні дні. Ці божевільні перегони і пошук рішення, якого може не існувати. Гадаю, мені потрібно хоча б трохи часу, щоб розібратися в собі. Трохи часу без магії і…

— І без мене, — констатувала я.

Назар наче хотів щось сказати, але зрештою заперечувати не став.

— Хоча б один день. Але став би я це пропонувати, якби був сліпо в тебе закоханий?

— Назаре, це не зовсім так працює.

— Неважливо. У будь-якому випадку, у нас ще є час, і один день навряд чи щось вирішить. Ти все одно, скоріш за все, витратиш його на пошук нових рішень, а я ніяк не можу тобі в цьому допомогти.

— То що конкретно ти пропонуєш? — я тремтіла, хоча не відчувала холоду.

— Завтра проведемо день нарізно, не будемо спілкуватися. Якщо знайдеш щось — подзвони вже післязавтра вранці. Домовились?

— Я… Добре, домовились.

Сперечатися більше не хотілося. Можливо, Назар мав рацію, і нам краще трохи перепочити від наших справ та один від одного. Чи змінить це щось? Чи доведе, що його почуття не спотворені закляттям? Я сама не знала відповіді на ці запитання.

— Тоді я викличу тобі таксі. Вже вирішила, де ночуватимеш?

— Вдома, — знесилено відповіла я.

Я раптом усвідомила, що більше не хочу сьогодні нікого бачити і ні з ким спілкуватися. Навіть із тіткою.
Таксі швидко приїхало, і Назар проїхався зі мною до мого дому, провів до дверей, а потім поїхав до себе. Відколи ми попрощалися, я більше не мала йому писати чи дзвонити аж до післязавтра. Коли я думала про це, мені ставало трохи сумно. Адже зараз у нас наче був поважний привід побути разом, а після зняття закляття його вже не буде.