Розділ 20

Назар

Може, та Ядвіга знову наклала якесь закляття невезіння? Ну хто б міг подумати, що саме сьогодні Оленці конче треба буде залишити малого з бабусею. Як же тепер Мар’яні чаклувати?

Матвій тим часом закінчив малювати гризлика, який у нього вийшов на диво правдоподібним. Мама розхвалювала малюнок і багату уяву онука, а Мар’яна мовчки жувала торт. Треба було вже переходити безпосередньо до чаклування, але як, коли поруч крутився малий?

Доївши торт, Мар’яна розвернулася до Матвія:

— Ну що, друзяко, хочеш побачити справжню магію?

Я на мить застиг. Та що це вона робить? Але очі Матвія вмить заблищали непідробною цікавістю.

— Хочу! Дуже хочу! А ти правда вмієш чаклувати?

— Ну звісно вмію, я ж відьма, — підморгнула дівчина.

Моя мама із замилуванням дивилася на цю абсурдну бесіду і, певно, думала, що Мар’яна просто підігрує фантазіям малого. Звісно, а що ще вона могла подумати? Як виявилося, казати правду зараз було найвигідніше.

Далі Мар’яна навіть дозволила хлопчику допомагати із розставлянням кристалів і свічок. Нас із мамою посадила на диван у центрі вітальні, і я там почувався трохи ніяково.

Матвію, здається, усе це дійство дуже подобалося. Він носився від одного кристала до іншого, щось поправляв та вирівнював із дуже діловим видом.

— Випий оце, — Мар’яна тихенько підсунула мені пляшечку із зіллям, поки мама відволіклася на Матвія.

— Що, знову? Чому постійно мені доводиться пити якусь бридоту?

— Чого кривишся, як маленький, пий давай!

Я неохоче проковтнув рідину, намагаючись приховати емоції, та всівся назад на диван. Страшно було навіть уявити вираз обличчя Олени, коли вона дізнається, що ми тут влаштували, та ще й її син брав у цьому участь. Можна було, звісно, попросити малого зберегти це в таємниці, та я сумнівався, що він це зможе. До того ж, просити дитину брехати матері якось зовсім негарно.

Зрештою, Мар’яна попросила Матвія сісти на крісло поза колом із кристалів і потримати якусь суху квітку. Сказала, що це дуже важливо для ритуалу, але я здогадався, що цю частину вона вже точно вигадала, аби він не плутався під ногами.

— Пані Галино, я тут поки буду займатися своїми справами, може б ви розповіли щось цікаве з дитинства Назара, я б залюбки послухала, — ненав’язливо попросила дівчина.

Я знав, що на таке маму довго вмовляти не треба, вона і так просто обожнювала розповідати історії про те, як малий я сказав чи зробив щось кумедне. Мені завжди ставало трохи соромно, коли це чули чужі люди, але мама вважала такі оповідки дуже милими.

— О, та звісно! Назар у дитинстві був таки непосидючим, та ще й неабияким фантазером. Він не розповідав тобі історію про борщ?

— Мамо, ну тільки не цю! — я подивився на неї благально.

— Не розповідав. Напевно, там було щось дуже цікаве, тоді я точно маю це почути, — безапеляційно заявила Мар’яна.

— Це Назарчику було років сім, він тільки почав читати «Гаррі Поттера» і одразу ж захотів випробувати усі закляття. І чомусь йому закортіло тренувати магію левітації саме за обідом — на тарілці з борщем.

— Оце вже інтригуючий початок, — засміялася Мар’яна.

Я підкотив очі. От же любить мама цю безглузду історію. Це виглядало як знущання.

— Ну і от, взяв він, значить, свою чарівну паличку…

— Перепрошую, а в нього була чарівна паличка? — ледь стримуючи сміх, перепитала Мар’яна.

— Так, і це взагалі окрема тема! Він сам її змайстрував, уявляєш. Знайшов на вулиці якусь гілку, в ній ще ножичком дірку зробив і запхав туди пташине перо — здається, біля голуб’ятні підібрав. Але вважалося, що то перо фенікса, ніхто не сперечався, звісно. Пам’ятаю, перший час він скрізь за собою тягав цей дрючок і вигукував якісь слова, що начитався в книжці. А ще постійно питав, коли вже Оленці прийде лист із чарівної школи, бо їй якраз виповнилося одинадцять. Та вона, до речі, не хотіла навіть читати ці книжки і дуже дратувалася, коли Назарчик намагався з нею погратися.

— Чому я не здивована… — буркнула Мар’яна собі під ніс. Вочевидь, навіть згадка про Олену тепер викликала у неї неприємні відчуття.

— Ну так от. Ходив він, значить, із цією паличкою скрізь, навіть за обідом не міг її з рук випустити. І тут чогось він вирішив, що борщ — то ідеальна субстанція для магічних експериментів. Казав над ним якесь закляття, махав цією паличкою, тицькав нею у тарілку, аж раптом… Гадаю, вирішив він трохи допомогти тому борщу відростити крила. Поки я відвернулася на хвилинку, він набрав повну ложку і підкинув просто у повітря! Та ще й з розмаху, так що аж до стелі долетіло!

Мама щиро засміялася, Мар’яна теж не могла стримати хихотіння, а я сидів і червонів, як рак.

— І ви його за це не покарали? — обережно спитала Мар’яна.

Це питання, здається, маму неабияк здивувало. Я взагалі не пам’ятав, щоб нас із Оленкою в дитинстві за щось карали. При тому, що ми не були ідеально слухняними дітьми, особливо я. Та батьки завжди знаходили до нас підхід і мудріші способи виховання, аніж покарання.