Розділ 19

Мар’яна

Здається, ця Олена — просто нахабне стерво. Назару, звісно, я цього вголос не скажу, але маємо, що маємо.

Ну, зі мною їй точно жартувати не слід, у мене з такими, як вона, розмова коротка, а то й узагалі без розмов можу обійтися. Звісно, нічого кримінального, але знаю мільйон способів провчити таких зарозумілих і пихатих дівиць.

Я вже було почала вигадувати, що мені слід на неї начаклувати, як раптом Матвій оголосив про щойно знайденого в сусідній кімнаті кота, і думки одразу ж перемкнулися. Як я зрозуміла, котів у пані Галини вдома не було. А це на тобі — раптом з’явився, ще й якийсь зубатий…

— А хто його розмалював? — продовжив наївно запитувати Матвій десь за стінкою. — Можна мені теж, тільки іншим кольором?

От же дідько!

Я враз підхопилася зі свого місця, та Олена, звісно, мене випередила. Коли я зайшла до спальні, вона вже тримала малого за руку і підозріло озиралася.

— Що це ти вигадав, синку? Тут же нікого немає.

Я теж окинула кімнату швидким поглядом, але довго шукати не довелося. Гризлик сидів просто біля ліжка і якось по-дитячому простодушно витріщався на всіх нас своїми величезними очиськами. Напевно, він не звик до такої уваги, але не лякався і не тікав. За мить до нас уже приєдналися Назар та пані Галина.

— Він є! Мамо, ти що, не бачиш? Ось же котик! — і Матвій простягнув до гризлика руку.

На щастя, тваринка нарешті вирішила, що уваги з неї достатньо, і швидко чкурнула під ліжко.

Назар хотів було щось сказати, але я перехопила його погляд і ледь чутно промовила:

— Не зараз, краще мовчи.

Олена трохи розгубилася, не розуміючи, чи то в її сина такі забавки, чи з ним справді щось не так.

— Матвійчику, а розкажи мені про того котика? Як він виглядає? — я опустилася навколішки поруч із дитиною. — Ну, щоб ми знали, кого шукати.

Олена підозріло на мене косилася, але сперечатися не стала.

— Ну він… він як не зовсім котик… У нього смішні очі і вуха, і великі зуби. А ще його хтось розмалював синім фломастером, — поважним тоном перелічив Матвій.

Я зробила серйозне обличчя.

— Ого, скільки прикмет ти назвав! Але знаєш що? Було б ще краще, якби ти нам його намалював — тоді ми точно не помилимося, якщо такого побачимо. Як гадаєш, ти б зміг?

— Якщо треба, то намалюю, — по-діловому погодився хлопчик. — Бабусю, даси олівці?

Пані Галина радісно закивала і забрала малого у вітальню, аби видати приладдя для малювання. Тим часом Олена продовжувала дивитися на мене з неприхованою ворожістю.

— Чи не забагато дивних подій для одного вечора? Щось із тобою, Мар’яно, явно не так.

— Сестричко, ну ти що! — втрутився Назар. — Ну до чого тут Мар’яна взагалі? Матвію просто захотілося уваги, хіба то вперше він щось вигадує? Ти ж чула, кого він описав? Явно якогось мультяшного героя.

— Тим більше, ти сама казала, що не віриш у надприродне. Що, так швидко передумала? — не втрималася я.

Олена демонстративно склала руки на грудях і промовила до Назара так, наче мене взагалі не було в кімнаті:

— З нею явно щось не так. Я б порадила тобі бути дуже уважним, братику.

Останнє слово вона вимовила підкреслено, наче з якимось викликом, і попрямувала до вітальні, де Матвію вже звільнили край столу, і він розкладав там аркуші паперу та олівці.

— Твоя сестра — зарозуміла і нахабна… жінка, — повідомила я Назару, впевнившись, що нас ніхто не почує.

Він лише подивився на мене благально, мовляв: «Будь ласка, не змушуй мене ставати між вами! І ще, будь ласка, спробуй не спопелити всю квартиру і моїх родичів своїм поглядом, бо я вже бачу, що до цього все йде».

— Ну гаразд, проїхали. У нас тепер є важливіші справи. Треба, щоб Олена з Матвієм швидше пішли, бо якщо хлопчик ще раз побачить гризлика і заходиться про це всім розповідати, я вже не знаю, як ми будемо викручуватися.

— А чому взагалі він його бачить? — перелякано запитав Назар. — На нього що, теж хтось накладав вроки? Ти б мені сказала, правда?

— Та заспокойся! Все з ним добре, жодного магічного сліду я не відчуваю. Просто деякі діти, особливо до чотирьох-п’яти років, здатні бачити магічний світ. У них ще сильно розвинене сприйняття надприродного, а критичного мислення, навпаки, майже немає.

Назару наче трохи полегшало, та проблема поки що залишалася невирішеною. Якось магічно впливати на гризлика я би більше не наважилася. Просто зачинити його у кімнаті — теж не вихід, адже двері його навряд чи втримають: якщо Ядвіга ним керує, то може переміщати бідолашне звірятко у просторі як завгодно.

— То, може, ми самі краще підемо? — запропонував Назар. — А обряд можемо провести в будь-який інший день, не обов’язково сьогодні.

Я зітхнула. Можливо, це і справді кращий варіант зараз, бо з цією підозрілою Оленою і появою гризлика ситуація одразу ускладнилася в десять разів. Та треба було вже йти до вітальні, аби не викликати підозр. Хоча у мене склалося відчуття, що пані Галина була лише рада залишити нас із Назаром удвох.