Розділ 15

Мар’яна

Я прокинулася, відчуваючи якесь незбагненне тепло і затишок, наче хтось мене обіймав. Напевно, то був просто сон, а я ще не до кінця від нього отямилася. Та коли важка чоловіча рука на моїй талії поворушилася, залишки сну моментально випарувалися.

Ой, лишенько! Де це я і з ким?

Я потихеньку виповзла з-під тієї невідомої руки і озирнулася. Тьху ти! Та це ж Назар! Нарешті я згадала, що вчора сама запропонувала йому спати в моєму ліжку. А він таки не стримався і уві сні поліз обійматися. Ну, хоч цілуватися не поліз — і то добре, усе інше, в принципі, не так важливо.

Хлопець продовжував мирно спати, навіть коли я встала з ліжка і тихенько вислизнула з кімнати.

— Доброго раночку, соньку, — привіталася тітка, коли я зазирнула на кухню.

Василина вже смажила оладки, і на кухні смачно пахло кавою та ваніллю.

— Доброго, тітонько, — я потягнулася за чашкою, буденно позіхаючи.

— Я зазирала до вітальні, і Назара там нема, — повідомила тітка, перегортаючи оладок. — Невже пішов додому навіть до сніданку?

— Та ні, він ще спить, — я зробила ковток кави. — У моїй спальні.

— Он як, — тітка підозріло покосилася на мене, але загалом відреагувала досить стримано. — Сподіваюся, ви обійшлися вже якось без поцілунків?

— Якось обійшлися, — засміялася я. — Ой, та не було нічого насправді! Він просто сичів злякався, та й Суниця по ньому стрибала. То я вже забрала його собі. Але ж ти про мене погано не думай: я не стала б користуватися становищем і чіплятися до безпорадного хлопця, що перебуває під дією чар. Навіть якщо дуже хотілося…

— Доброго ранку, — пролунав у мене за спиною голос Назара, і я ледь не впустила чашку.

Не знаю, чи почув він мою промову, та виду наче не подавав.

— Як спалося? Сови більше не заважали? Я часом не хропіла?

— Чудово спалося, дякую, — хлопець опустив очі, наче засоромившись.

Авжеж, чудово. У тій кімнаті ліжко зручне, ортопедичне.

— Назарчику, ну іди снідати, чого стоїш, як нерідний, — жартівливо запросила Василина, ставлячи на стіл тарілку з оладками.

Під час сніданку я намагалася триматися невимушено і не відпускати зайвих жартів. Щось Назар зовсім засоромився в моїй присутності — напевно, таки почув мій недоречний коментар про наше спільне спання і мої побажання. Ну треба ж таке: здоровенний хлопець, а такий сором’язливий. Але за це він мені подобався ще більше.

— То у вас є ідеї, що робитимемо далі? — несміливо подав він голос, коли я вже почала прибирати зі столу.

— Є одна здогадка, — поділилася тітка Василина. — Бо ми ж шукали весь час спосіб зняти саме приворот, а треба було мислити ширше.

— Ого, це ти про що? — здивувалася я.

— Нам треба знімати не любовні чари, а чари в принципі. І такі способи є. Треба буде, звісно, уточнити кілька деталей.

— Яка ти розумна, тітонько! Це ж просто геніально! — я знов полізла до неї обійматися. — Яка від нас потрібна допомога? З чого почнемо?

— Ну, ти можеш помити сковорідку, — засміялася тітонька. — А потім я піду погортаю старі книжки та, можливо, зателефоную деяким знайомим.

Та сковорідку помити я так і не встигла, бо з вітальні почувся якийсь жахливий шум, серед якого особливо виділялося войовниче нявчання та шипіння Суниці.

Ми всі втрьох кинулися на галас — і перед нашими очима вималювалася доволі дивна картина. Вітальнею носився величезний чорний клубок, здається, сплетений із двох істот. Він періодично натикався на меблі й видавав гарчання, завивання та якісь інші незрозумілі звуки, а також залишав за собою клоки шерсті.

— Ану, вгомоніться! — владно вигукнула тітка Василина, складаючи руку у відточеному жесті. Чорний клубок вмить піднявся у повітря, де нарешті розділився на Суницю і… гризлика!

— Та це ж… — почав було Назар, побачивши старого знайомого.

— Так, це він, — ствердно кивнула я.

Зубата істота з великими очима продовжувала перелякано озиратися, висячи у повітрі. Суниця ж войовничо шипіла, борсалася і перебирала лапками, наче намагалася плисти, та магія тітки Василини міцно тримала обох.

Я обережно взяла кішку на руки і притисла до себе, а тоді тітка повільно опустила гризлика на підлогу — і він у ту ж мить забився під диван.

Суниця насамкінець ще раз грізно загарчала, і щось мені підказувало, що саме вона була зачинницею бійки, захищаючи свою територію.

— Що він тут робить? — перелякано запитав Назар. — Це ж що, значить і Ядвіга сюди прийде?

— Навряд чи, — Василина потерла зап’ясток, наче після фізичних вправ. Я знала, що така магія її швидко виснажує. — А гризлика свого прислала, аби бути в курсі подій. Подивитися, чи шукаємо ми рішення, ну і потішитися зайвий раз зі своєї витівки.

— Так він же все їй передасть, навіть якщо ми знайдемо обхідний шлях, — розхвилювався хлопець.

— Ну і хай передає. Вона ж не забороняла шукати інші способи зняття своїх чар. Хай бачить, що ми не здаємося, — я погладила Суницю, яка від моїх дотиків нарешті почала заспокоюватися.