Розділ 14

Назар

Атмосфера у будинку тітки Василини була справді для мене незвична. Усі ці оберемки трав, розвішані по кутках, якісь дивні пляшечки з настоянками чи, може, готовими зіллями, ще й чорна кішка на додачу, якій чомусь я одразу припав до душі. Ну чисто тобі відьомське житло — хоча радше в хорошому сенсі, бо поки що господиня дому до мене ставилася доволі приязно.

Я вже звик до почуттів, що мав до Мар’яни, і позбуватися їх було дуже шкода. Усе здавалося доволі реальним, хоч я і розумів, що під дією чарів інакше й бути не могло. Але коли зілля чомусь не спрацювало, подумки я таки зрадів. Мені навіть здалося, що й на Мар’яниному обличчі я вловив якусь тінь полегшення, та, мабуть, я це просто собі надумав. Звісно, мені хотілося, щоб мої почуття були взаємні. Але це бажання теж, напевно, передбачено закляттям.

Отже, ми знову опинилися у відправній точці. Потрібен був новий план. Але час ішов до опівночі, і я мав би вже повертатися додому. Тож, поки Мар’яна з тіткою про щось шепотілися на кухні, я попрямував до вхідних дверей.

— Ти це куди? — командирським голосом запитала Мар’яна, коли я вже стояв на порозі.

— Додому, куди ж іще. Не хотів перебивати вашу з тіткою розмову. Але я триматиму телефон увімкненим, обіцяю. Як щось вигадаєте — просто подзвони.

— Та почекай! Ну куди це ти підеш отак поночі? Залишайся вже з нами — місце знайдеться. Тобі треба завтра на роботу?

Пропозиція мене трохи здивувала. Ночувати з Мар’яною в одному домі? Сподіваюся, хоч не в одній кімнаті? Та, якщо чесно, мені й самому не хотілося повертатися до себе і розлучатися з нею.

— У мене типу відпустка на тиждень. Ну, це якщо начальник, звісно, не передумає. Він же зі мною був такий добрий тоді через відкат.

— Не передумає. Що зроблено — те зроблено, — упевнено заявила Мар’яна. — Тоді так і вирішили: залишаєшся ночувати тут.

Тітка Василина одразу побажала нам на добраніч і пішла до своєї кімнати кудись углиб будинку. Мар’яна тим часом розклала диван у вітальні й застелила мені на ньому постіль.

— Ось так, має бути зручно. Якщо що — я у сусідній кімнаті, через стінку, — посміхнулася вона.

Мар’яна пішла до себе. Я вимкнув світло і закутався у ковдру, намагаючись призвичаїтися до нового місця, але це було не так уже й легко. Старий будинок був сповнений якимись дивними звуками: щось постійно скрипіло, гуділо, клацало… Іноді десь далеко, ледь чутно. А іноді — ніби зовсім поруч, просто біля моїх ніг! Хтозна, які магічні істоти можуть тут жити?

Я повернувся обличчям до стіни і натягнув ковдру аж по маківку, та це не допомогло. На вулиці починався дощ, тож до всієї какофонії додалися ще й шум вітру, стукіт крапель та скрип гілок старого дерева, що росло просто біля вікна. Та як тут узагалі заснути? Коли я вже подумав, що гірше бути не може, як раптом із темряви на мене стрибнув якийсь чорний комок…

Лише неймовірним зусиллям волі я стримався, щоб не заволати на весь дім, але серце в мене й справді ледь не вистрибнуло. Я підхопився з дивана, відкидаючи ковдру, і з третьої спроби намацав вимикач.

На простирадлі сиділа Суниця, незадоволено мружачи очі від яскравого світла, і дивилася на мене з докором. Мовляв, «Ну що таке? Чого психуєш? Це ж лише я».

Я полегшено видихнув. Дійсно, я вже й забув, що в домі є кішка; у мене коти були лише в дитинстві, і я відвик від того, як вони можуть поводитися, особливо вночі.

Я знову забрався під ковдру і цього разу взяв із собою Суницю, міцно притуливши до себе. З нею якось було спокійніше. Здавалося, ми обоє вже почали засинати, як раптом почувся якийсь шурхіт, ніби просто наді мною. Я відкрив очі й утупився в стелю. Точно — звук ішов десь із того напрямку. Ах так, тут, напевно, є горище. Але що там таке відбувається?

Я ввімкнув ліхтарик на телефоні й тихенько визирнув у коридор. Дивні звуки лише посилилися, наче на горищі щось… літало? Ну тобто щось із крилами, якийсь птах чи, може, магічна істота?

— Назаре? — почулося зовсім поряд.

Я аж підскочив і випустив телефон з рук від переляку, але це була лише Мар’яна.

— А, це ти…

— Хто ж іще? А ти чекав побачити когось іншого? Чого ти взагалі не спиш?

Я тільки зараз помітив, що на Мар’яні нема нічого, крім легкої літньої піжами — коротенькі шортики і тоненька майка. Божечки, та в неї просто бомбезна фігура! Добре, що я тепер хоч можу себе контролювати й не ляпнув це вголос.

До речі, а я-то знову перед нею стою в самих трусах. Та що ж таке! Може, це якесь додаткове прокляття від Ядвіги?

— Заснеш тут у вас! То кішка нападає, то… оце! — я вказав пальцем на стелю, бо зверху якраз знову почали доноситися якісь дивні звуки.

— А, так це просто сови, — знизала плечима Мар’яна. Ніби у тому факті, що в неї сови на горищі, і справді не мало бути нічого дивного.

— Які ще сови? Що вони там роблять узагалі? Це хіба нормально?!

— Звичайні сови. Ну, хатні сичі, якщо точніше. Вони там живуть. Уночі зазвичай полюють, а зараз, бач, негода — то, мабуть, залишилися вдома і трохи розминають крила. Ми з ними у гарних відносинах. Сови — то, можна сказати, магічні птахи.